Незважаючи на цілком очікувані результати референдуму, проведеного у самопроголошеній Придністровській Молдавській Республіці 17 вересня цього року, інтерес до цієї події, зокрема в Україні, досі не вщухає, тому ця тема потребує, мабуть, додаткового обговорення.
Насамперед, ще раз повернемося до питання, яке на суто популістському рівні виглядає приблизно таким чином: «Чому іншим (маючи на увазі, наприклад, Чорногорію) можна відокремитися від суверенної держави внаслідок результатів референдуму, а нам (населенню Придністров’я, Південної Осетії, Абхазії тощо) в такому праві відмовляють?» Якщо оминути юридичні тонкощі міжнародного права, відповідь на це риторичне запитання доволі проста: по-перше, тому, що в Придністров’ї немає нації (народу), яка могла б добиватися здійснення свого права на так зване «зовнішнє самовизначення», включно з правом на створення власної держави. По- друге, тому, що міжнародна спільнота виробила певні критерії, згідно з якими визнає (або не визнає) створення нових незалежних держав, зокрема, в Європі. В першу чергу, це стосується федеративних державних устроїв, власне законодавство яких передбачає вихід зі складу федерації окремих її одиниць, але тільки таких, що мають статус федеральних республік («суб’єктів федерації»). Будь-яка територія нижчого статусу — автономна республіка, автономна область, край тощо — під цю категорію не підпадають, і досвід розпаду таких федерацій, як Радянський Союз, Федеративна Республіка Югославія, Чехословаччина, є переконливою ілюстрацією цієї тези.
Якщо ж розглядати підготовку та проведення придністровського референдуму як такі собі екзерсиси — ігри в демократію та «волевиявлення народу» — враження доволі сумне. Окрім відомих фактів однобічного, м’яко кажучи, подання інформації або, радше, демонстрації потужності й ефективності розігнаної на повний хід пропагандистської машини, а також практично тотального контролю розвинених та розгалужених силових і безпекових структур ПМР над її населенням, є низка додаткових чинників, що аж ніяк не дозволяють сприймати цю подію як намагання влади дізнатися про думку «народу». В цьому контексті цікавим є саме формулювання двох питань, винесених на референдум: 1. «Чи підтримуєте ви курс на збереження незалежності Придністров’я та його подальше добровільне приєднання до Росії?» 2. «Чи згодні ви з втратою Придністров’ям його незалежності та приєднанням до Молдови?».
Легко бачити, що кожне з цих формулювань фактично містить у собі не одне, а два запитання, на які, в принципі, можна дати різні відповіді. Але це ще не все: оскільки обидва запитання не передбачають стратегічного курсу на утвердження «державного суверенітету» ПМР, варто звернути увагу на ту дивну легковажність, з якою автори цього демократичного шедевру ставляться до своїх власних законодавчих напрацювань, в яких досі наголошувалося на збереженні й подальшому розвитку державності ПМР як провідному курсі державної політики. Зокрема, і до Конституції ПМР. Порівняно з цими кричущими невідповідностями елементарному здоровому глузду такі маніпуляції, як надання можливості проголосувати аж за п’ять днів до офіційно призначеної дати референдуму, виглядають дрібничками.
Чому ж тоді ця, начебто незначуща подія, привернула неабияку увагу різних державних та громадських діячів, політиків, представників журналістської спільноти? Мабуть, тому, що Ігор Смірнов, «президент» невизнаної республіки, доволі точно обрав час для проведення цієї акції, а в контексті великих «геополітичних зрушень» вдало використав і певне напруження, пов’язане з очікуванням «доленосних» рішень щодо майбутнього Косова (насамперед, можливого відокремлення від Сербії), і рясні можливості зіграти на цих «міжнародних прецедентах». Щоправда, забувши, що як у випадку Чорногорії, так і у випадку Косова, розлучення можливе лише за умови згоди обох сторін.
Багато аналітиків зазначають, що головною метою референдуму було зовсім не намагання здобути якесь міжнародне визнання (навіть з боку Росії), а насамперед, зміцнення власних позицій напередодні придністровських президентських виборів. Така потреба виникла тому, що вперше в історії цього авторитарного режиму в Смірнова з’явився реальний і досить небезпечний суперник, голова тамтешнього «парламенту» Євген Шевчук. Представник молодшого, прагматичнішого покоління й успішний бізнесмен, чия, контрольована фірмою-монополістом «Шериф», політична сила несподівано для багатьох виграла в грудні минулого року парламентські вибори. Шевчук ще кілька місяців тому розглядався як майбутній президент Придністров’я — на радість не тільки колегам по бізнесу в Україні та Росії, а й багатьом політикам, що стомилися від непоступливості залізного керманича, приреченого, здавалося б, на довічне президентство у сепаратистському анклаві. Авжеж, таки переграв грізного суперника досвідченіший ас, показавши до того ж велику майстерність у застосуванні як «батога», так і «пряника» (роль останнього відіграв такий ласий приватизаційний шматок, як знаменитий «Квінт», що виробляє алкогольні напої). Безсумнівно, успішно проведена Смірновим «плебісцитна кампанія» додала йому популярності й змусила Шевчука розмірковувати, чи варто йому взагалі висувати свою кандидатуру на вибори.
Таким чином, зрозуміло, що 97 з гаком відсотків, відданих за першу опцію, не матимуть жодних наслідків чи впливу на позицію міжнародних організацій та цивілізованих країн світу. Гірше, що естафету можуть перехопити в інших регіонах «заморожених конфліктів» — зокрема, натхненні Придністровським «успіхом» лідери Південної Осетії (сепаратистський регіон Грузії, повністю контрольований Росією) вже призначили свій аналогічний референдум на 12 листопада, додавши головного болю грузинам і не тільки. Не краще виглядають і наші внутрішні справи — маю на увазі таку, зокрема, реакцію, як оприлюднена горезвісним кримським українофобом Михайлом Бахтєревим — нині віце-спікером Верховної Ради АРК — радість з приводу придністровських «досягнень» і надія, що це матиме серйозні наслідки, зокрема для (сепаратистів) Криму.
Проте вражаюча цифра 97% — свідчення одностайності, досягти якої можливо тільки в тоталітарних суспільствах (хтось, може, і відчув ностальгію за радянськими часами) — має ще один, вельми цікавий аспект. Йдеться про громадянство жителів Придністров’я, понад 100 тис. яких уже мають громадянство Росії, а понад 50 тис. — України. Але кількість офіційно зареєстрованих громадян Республіки Молдова, які постійно мешкають у Придністров’ї, сягає 270 тис., тобто значно вища. І навіть враховуючи цілком прагматичне бажання місцевого населення мати хоча б один «нормальний» паспорт (а краще — два чи три, що дозволено молдавським законодавством) для виїзду за межі цієї вузенької смужки — території ніким не визнаної ПМР — наявність у цьому регіоні біля 40% етнічних молдаван автоматично знімає будь-які сумніви в повній недостовірності розрекламованої єдності «придністровського народу». Тим паче, згадавши так звану шкільну кризу літа 2004 року, коли вперті батьки й учні, що навчалися в придністровських молдавських школах на латиниці й відмовлялися перейти на кирилицю, витримали шалений тиск силових структур і справжні облоги таких шкіл заради того, щоб зберегти можливість навчатися в інформаційному просторі, спільному з рештою Молдови. В яку «чорну діру» провалилися ці патріоти Молдови, які щиро прагнуть реінтеграції своєї батьківщини, важко зрозуміти, та й, мабуть, не варто намагатися.
Насамкінець, хотілося б торкнутися ще одного питання — певного «культурного шоку», який зазнали деякі українці після ознайомлення з результатами придністровського референдуму. Насправді підстав для цього немає, оскільки місцеві українці навчилися (далеко не всі) в окремих випадках користуватися «рідною мовою», з полегшенням повертаючись до звичної російської після спілкування з гостями з України. Цим «українство» придністровських українців у переважній більшості випадків і обмежується, бо, притаманна ізольованим сепаратистським анклавам «совкова» ментальність, повною мірою стосується етнічних українців Придністров’я. На відміну, до речі, від українців Республіки Молдова, які все більше набувають рис сучасної європейської національної меншини, що прагне підтримувати й розвивати свою етнокультурну ідентичність, залишаючись водночас свідомими та лояльними громадянами своєї держави. Прикро, що з незрозумілих причин увага до них — та й підтримка, хоча б у галузі освіти — з боку України значно менша, ніж до українців Придністров’я. З цього випливає важливий висновок про те, що Україні варто в подальшому уникати політики подвійних стандартів у цьому конкретному питанні. Необхідно виявити нарешті достатню політичну волю, зрілість і мудрість, демонструючи не на словах, а реальними діями, своє прагнення всіляко сприяти процесу реінтеграції Молдови й подоланню тривалої сепаратистської кризи в її східному регіоні. Програми й проекти, спрямовані на об’єднання української громади Придністров’я з рештою українців Молдови, могли б бути одним з інструментів подібної виваженої політики.
