Всього три події. Ратифікація парламентом Молдови українсько- молдавського договору про державні кордони. Черговий раунд українсько-румунських переговорів iз тієї ж проблематики кордонів та розмежування шельфу. Нарешті, дуже необережна заява представника МЗС України про те, що на кордоні з Росією не буде демаркації (позначення на місцевості), яку «неправильно зрозуміли» всі присутні журналісти (так вважає МЗС України). Усі три додають штрихів до загальної картини — як сприймається сьогоднішня Україна за її межами.
Ратифікація договору з Молдовою просто поставила крапку в суперечках на грані здорового глузду. Оскільки Київ насправді міг би собі дозволити заявити, що в іншому разі стара домовленість про надання зовсім невеликої частини території Молдові в гирлі Дунаю анулюєтья. І що до молдовських товарів застосовуються ті ж тарифи на транзит, що й до інших.
Стосовно Румунії — справа найважча. Бухарест ніколи не висовував офіційно територіальних претензій до України — проте в румунській пресі завжди в останні роки тривала кампанія з приводу того, що частина територій (Буковина, частина Одеської області, а тепер йдеться й про частину Закарпаття) — належить Україні «несправедливо». Читача при цьому мало бентежить те, що «Велика Румунія» існувала тільки в роки режиму Антонеску під час Другої світової. Нинішній президент Румунії Іон Ілієску ніколи не виступав проти договорів з Україною як про дружбу, так і про кордони. Проти виступала його парламентська фракція. Чого саме прагне досягти румунська делегація, старанно відтягуючи момент підписання договору — відомо лише їй самій. Чому Україна, якщо й реагує, то дуже стримано — очевидно, теж відомо її офіційним представникам, але не загалу. Бо, зрештою, або є позиція, яка оприлюднена й при цьому жорстко захищається — або ж її просто немає, і тоді немає чого скаржитися, посилаючися на нюанси. До того ж, ніхто не скасовував міжнародного суду як інстанції, здатної ухвалити рішення.
Те ж саме, очевидно, стосується й Росії. Дуже добре, що з кордонами, здається, більш-менш порозумілися (крім морських). І дуже добре, що ніхто не збирається їх облаштовувати за радянським зразком, із контрольно-слідовою смугою та колючим дротом. Якщо, звичайно, йдеться саме про це. І дуже погано, коли виявиться, що насправді представника МЗС зрозуміли правильно, кордон ніколи не буде позначено так, як це прийнято у світі — тоді як західні кордони дійсно залишаться на міцному замку. Дуже погано, коли дійсно йдеться просто про поступку, спричинену неприхованим тиском, і це просто бояться визнати. Оскільки тоді може виявитися, що Україна не в змозі захистити свої нормальні національні інтереси так, щоб, по-перше, її позиція була зрозумілою, юридично підтвердженою, з необхідною міжнародною підтримкою, і по-друге — щоб це не викликало емоцій. Якщо ж на це немає снаги — то, можливо, не варто було братися iз самого початку? І, відповідно, керівництво країни повинно було б тоді iз самого початку обирати іншу риторику. Особливо в умовах, коли нормальне, відповідне до стандартів облаштування кордонів з Росією, Білоруссю та Молдовою є головною вимогою з боку ЄС, iз виконання якої іще можна було б почати розмову про перегляд шенгенських стандартів стосовно України.
Сила та слабкість держави не вимірюється готовністю до компромісів. Просто вони, ці компроміси, повинні бути зрозумілими, із чітким переліком плюсів та мінусів, і не бути наслідком тиску та таємних угод.
