Для країн з перехідною економікою минулий рік видався дуже хорошим. А чого очікувати від цього і наступного року? Чи може політична нестабільність зашкодити економіці? Чому ж Китай розвивається так динамічно, а Росія — ні? Чи не почнуть інвестори йти від країн південної і східної Європи до країн Сходу, де вартість праці буде набагато нижчою? Про це в інтерв'ю Rzeczpospolita розповідає професор Даріуш Росаті, депутат Європейського парламенту від Соціал-демократичної партії Польщі, колишній міністр закордонних справ Польщі, координатор рапорту «Нова Європа: звіт про трансформації».
— 2006 рік був для країн, які переживають системну трансформацію, найбільш сприятливим періодом з 1989 року. Поточний і наступний рік також обіцяють бути дуже непоганими, хоча темпи зростання ВВП, напевно, вже не будуть такими високими. Але економіка всього регіону почувається чудово. Проте варто звернути увагу на те, що всі держави регіону характеризуються політичною нестабільністю. У Чехії, Угорщині, Словаччині, Польщі, Румунії і Литві уряд нестабільний. Настало ослаблення ліберальних і проєвропейських тенденцій. Після вступу до Євросоюзу на поверхню сплили локальні конфлікти, міцнішають націоналістичні тенденції. Раніше місцеві уряди були більш зацікавлені в тому, щоб контролювати подібні явища.
— Чи може політична нестабільність зашкодити економіці?
— Політична напруженість завжди шкодить економіці. І цікаво, чим активніше економічне зростання, тим менше схильність до реформування державних фінансів. Я вважаю, наприклад, що якщо Польща не зважиться на реформу державних фінансів, то через кілька років ми прийдемо до таких же показників економічного зростання, як в Італії, тобто в межах 1—2%.
Проте масштаб шкоди, спричиненої політичною нестабільністю, може бути дуже різним. У країнах, які пов'язані з Європейським Союзом або як члени ЄС, або як кандидати, або як перспективні кандидати на членство, ця шкода не дуже глибока. Адже Євросоюз накидає певні принципи економічної політики, які не можна порушувати, — наприклад, примушує обмежувати державні субсидії.
— Але не всі держави з перехідною економікою пов'язані з Європейським Союзом.
— Дійсно, вздовж східного кордону Польщі проходить кордон двох світів: кордон між парламентсько-кабінетною і президентсько-олігархічною системою правління, між вільно- ринковою економікою і економікою, де велику роль грає втручання держави. Це інший світ — це Росія, Білорусь, держави Закавказзя і Середньої Азії. Україна ж являє собою щось середнє — шкода, що Євросоюз не дає їй поки щонайменших шансів на вступ до своїх лав. А згаданий кордон значною мірою збігається з кордоном, який відділяє європейський простір свободи і демократії від країн, де демократія, громадянські і економічні свободи істотно обмежені. І відмінності між цими двома світами постійно збільшуються. У першому здійснюються інституційні реформи, зміцнюється демократія, у другому ж — навпаки. Я не бачу шансів на те, щоб у середньостроковій перспективі пострадянські держави (за винятком, звичайно ж, Прибалтики) наблизилися до західних стандартів. Там демократія асоціюється з анархією, а вільна ринкова економіка — із збагаченням олігархів.
— Але країни Сходу, особливо Росія, мають дуже великий вплив завдяки експорту сировини — головним чином, нафти — і це стимулює їх економічне зростання. Чи можуть вони використати виручені кошти для інвестування, для розвитку тих галузей економіки, які не пов'язані з енергетикою?
— Росія є колосом на глиняних ногах. Коли на ринку нафти виникне несприятлива кон'юнктура, російська економіка стане слабшою. У цій країні дуже велике значення має неформальна вертикаль влади, на чолі якої стоїть адміністрація президента, що спирається на спецслужби. Інституційні реформи заблоковані, а конкурентоспроможність російських підприємств — за винятком енергетичної галузі — дуже низька. Порівняйте, наприклад, Росію з тим же Китаєм. Хто бачив російські товари на полицях європейських або американських магазинів? Їх немає взагалі. А китайські товари заполонили весь світ.
— Чому ж Китай розвивається так динамічно, а Росія — ні?
— Цьому є кілька причин. Китай був колись промислово відсталою країною. Там усе треба було створювати з нуля. І тут величезну роль відіграли зарубіжні інвестори. У Росії ж, навпаки, була надмірно розвинена важка і оборонна промисловість. І її реструктуризація виявилася нечувано важким завданням. Другою причиною відмінностей є дика приватизація, яка розпочалася після розпаду СРСР і призвела до того, що найбільш цінні активи зосередилися в руках олігархів, а багато підприємств занепали. Китай же створював приватний сектор поступово, починаючи з основ. Крім того, там було здійснено ліберальні економічні реформи, хоча в політиці, як і раніше, панує деспотизм. У Росії в 90-х роках усе було з точністю до навпаки. А тепер там також запанував деспотизм, але економічних реформ як не було, так і немає.
— Повернімося до держав центральної і південної Європи. Наразі вони розвиваються в чималій мірі завдяки іноземним інвестиціям. Але в майбутньому, — яке місце посядуть вони в світовій економіці? Чи не почнуть інвестори йти від нас до країн Сходу, де вартість праці буде набагато нижчою?
— Зверніть увагу, до яких країн надходить найбільший обсяг іноземних інвестицій. До країн, що розвиваються? Аж ніяк. До країн з розвиненою економікою. І кошти вкладаються, головним чином, в різні сектори сфери послуг, пов'язані з високими технологіями. Країнам нашого регіону не загрожує скорочення припливу інвестицій, але за умови, що ми здійснимо реформи, спрямовані на зміцнення інноваційного характеру економіки, на поліпшення освіти і розвиток сектора послуг. Незабаром дешева робоча сила перестане служити головним козирем Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини, прибалтійських і балканських країн.
