«Алекс Кузьма, директор відділу розвитку Фонду допомоги
дітям Чорнобиля, сказав, що пожертви збиратимуться до квітня, а тоді їх
буде відправлено літаком до України. Надія Матківська (одна із засновників
фонду. — Ред.) зазначила, що допомогу буде надано злиденному медичному
центрові в глибинці України, де діти лежать у темних кімнатах, які нагадують
в’язницю, де немає пелюшок, простирадл та дезінфікуючих засобів. Пожертви
дадуть змогу розмалювати кожну з 12 кімнат, дезінфікуючі засоби усунуть
сморід, а для прання й прасування білизни буде найнято працівників. Кузьма
сказав: коли люди питають, чому пожертви збирають зараз, через 13 років
після аварії, він відповідає, що діти, народжені в батьків, уражених радіацією,
відчувають її наслідки... «Україна мала ядерну війну малого масштабу»,
— сказав Кузьма про Чорнобиль».
«19 червня 1998 року Вищий Федеральний суд визнав паспорти
членів екіпажу й книжки моряків (з України. — Ред.) знову чинними, давши
таким чином їхнім власникам змогу зійти на берег й повернутися до своєї
країни. І нігерійська компанія, і генеральна служба імміграції наполягали
на відстрочці виконання судової ухвали. Але даремно. Завдяки позову про
порушення прав людини 23 члени екіпажу залишили країну. Але на судні, пришвартованому
в порту Сапеле, досі перебувають чотири члени екіпажу. Представник посольства
Росії, який попросив не називати його імені, сказав, що «Лоунстар Дріллінг
Ніг ЛТД» та її власник Ідісі зовсім не мали рації в своїх претензіях. «Ідісі
хоче лише використати українців як живий щит у комерційній суперечці».
Він сказав, що... незабаром до країни прибуде українська делегація, яка
шукатиме засоби звільнення чотирьох членів екіпажу. Звинувачення в затриманні
дратує «Лоунстар», вона заперечує його категорично».
«Для українського емігранта нелегко пристосуватися до життя
в Празі. Знайти в якійсь галузі роботу з пристойною платнею — майже неможливо.
Майже, але не зовсім. За три роки перебування в Чеській Республіці Олександр
Затула перемістився з Главні надражі, головного празького вокзалу, де він
ділив лаву разом з бездомними, до сцени з провідними чеськими акторами...
Коли він прибув до Праги в травні 1995 року, маючи позичену в мами тисячу
крон, він не знав чеською жодного слова, не знав стилю життя країни. Він
знав тільки одне — що не хоче повертатися до України. «Я був готовий на
будь-яку брудну працю, — каже він. — Найгіршим кошмаром для мене була перспектива
повернутися додому ні з чим — окрім боргу матері».
Переклад Наталі ВІКУЛІНОЇ, «День»
