«Як міг Обама обрати саме цей день?» Таким був скрушний вигук високопоставленого польського офіцера, котрий брав участь у зустрічі головнокомандувачів країн НАТО в Лісабоні, коли його запитали, що він думає про рішення президента США скасувати плани щодо розміщення ракет-перехоплювачів у Польщі та радіолокаційної станції в Чехії.
Військовослужбовець мав на увазі той факт, що оголошення було зроблене 17 вересня, в день 70-ї річниці радянського вторгнення до Польщі. Для поляків подібний жест, зроблений у бік Росії цього дня, який Володимир Путін назвав «сміливим» рішенням, — це те саме, якби Польща оголосила про поступки ворогам США 11 вересня.
Сьогодні Польща є одним із небагатьох місць у Європі, де колишньому президентові — Бушу — віддають перевагу перед Обамою.
Я, втім, упевнений, що Обама не мав наміру образити Польщу, навіть якщо й врахувати, що оголошення було зроблене тоді, коли Росія проводила великомасштабні військові маневри спільно з Білоруссю, що випустили на світло найтемніші ознаки пострадянського польського й балтійського занепокоєння. У тому, що стосується вибору часу з боку США, це було сумне видовище.
Стратегія — це інше питання. Новий американський план розмістити доведено працюючі ракети-перехоплювачі SM-3 спочатку на морі, а потім і на суходолі — це з усіх поглядів доцільне рішення. Цей план гнучкіший і здоровіший, з погляду іранської загрози. Навіщо дратувати російського ведмедя заради незрозумілих переваг?
Навіть польські генерали, котрі брали участь у засіданні військових комітетів НАТО, погодилися з деякими стратегічними аргументами на захист змін у планах, але у своїй реакції вони керувалися живучою радянською травмою: поляки — як і литовці, естонці й латиші — хочуть максимально можливої присутності США на своїй території, щоб утримати Росію від мародерства.
І ці почуття — не лише пережиток холодної війни. Російський набіг на Грузію минулого року викликав у центральноєвропейських країн тремтіння. Москві вдалося відсунути грузинську й українську заявки на членство в НАТО кудись на задній план.
Боже, міркували батьки-фундатори Альянсу, уявіть, що було б, якби Грузія вже була в НАТО! Стаття 5 Північноатлантичного договору 1949 року чітко визначає дії в цьому разі: «Сторони погоджуються, що збройний напад на одну або декілька з них у Європі або Північній Америці вважатиметься нападом на всіх» і спричинить «використання військової сили» в рамках «колективної самооборони».
Чи були хлопці з Туріна й Топеки готові померти за Тбілісі?
Для Польщі, як і для інших нових членів НАТО, що приєдналися до Заходу після того, як опинилися за тоталітарним парканом під час повоєнного розділу Європи, стаття 5 — не просто недоторканна. Вона є основою й суттю Альянсу. Зміни в ній так само неймовірні для них, як спростування існування Бога у Ватикані.
Однак для Сполучених Штатів і їхніх союзників у «старій» Європі все виглядає дещо інакше. Через шістдесят років після створення НАТО, живучи в трансформованому світі, ці країни усвідомлюють недоліки статті 5, хоч і розуміють її канонічний статус.
Що, якщо кібератака на країну НАТО призведе до смертельної втрати? А що, якщо це буде біологічна атака або дія, що прямо загрожує енергетичній безпеці? Хіба не треба замінити ідею «колективної самооборони», яка старомодно базується на захисті території від радянських танків, що рухаються у бік Антверпена, на більш гнучке визначення на кшталт «колективної безпеки»? Крім того, у світлі місії в Афганістані та глобальної природи загроз чи доцільні географічні обмеження, що накладаються статтею 5?
Усі ці питання стоять перед НАТО, тоді як Альянс намагається переусвідомити свою «стратегічну концепцію» для ХХІ століття. Цей процес необхідний, більше того, давно прострочений. Зміни в балансі сил у результаті глобалізації (деякі з них — у бік нових антизахідних полюсів), зміна природи сучасних конфліктів (у яких не можна перемогти лише силою), нові загрози й травматичний досвід у Афганістані — все це вимагає радикального переусвідомлення.
Але, як чітко показує розкол між новими й старими членами НАТО, чиї розбіжності зосереджені на Росії та пріоритетах Альянсу, — цей процес буде нелегким. Афганістан також виявив відмінності між державами, готовими посилати свої війська на війну, й тими, хто з небажанням іде на це.
Переглядом стратегії займається група з 12 членів під керівництвом колишнього держсекретаря США Мадлен Олбрайт, але в її роботі припустилися важливої помилки, оскільки серед її учасників немає жодних представників збройних сил, чинних або у відставці. Стратегія некорисна, якщо вона не відповідає можливостям. Лише солдат може розказати вам про це.
Я залишаюся прихильником атлантицизму, впевненим у важливості НАТО. Мільйони тих, хто мешкає в скованому або менш вільному світі, хто бажає потрапити до євро-американського співтовариства, віддають належне «нормальності» (як назвав це Адам Міхник), гарантованій Альянсом. Але Північноатлантичний альянс не зміг чесно обговорити зі своїми громадянами й усім світом свою трансформацію з моменту 1989 року. Нова стратегічна концепція, яка має з’явитися 2010 року, мусить виправити це.
Інші рекомендації: зосередьте свою увагу на цінностях (свобода, стабільність, плюралізм, диктатура закону), підкреслюйте важливість партнерських відносин, уникайте зверхнього визначення «глобальний актор» на користь «актор у глобалізованому світі», висловлюйтеся коротко (оригінальна угода складалася з 23 пропозицій) і дайте нове тлумачення статті 5 без зміни формулювання (згадайте про поправки до Конституції США).
До речі, пане президенте, щодо поляків: надайте їм право без візи відвідувати США! Давно вже час, особливо зважаючи на цю останню образу. Не забувайте, ви ж самі з Чикаго (в Чикаго живе чимало нащадків польських емігрантів. — Прим. перекл.).
