Майже протилежну картину являє собою нинішнє російське
суспільство. На рівні виступів депутатів Державної думи й текстів у мас-медіа,
тобто в тих галузях, де насамперед проявляється й формується громадська
думка, в основному, можна чути про те, як Росію «образили» — одні, другі,
треті. Не говориться про переселення цілих народів, знищення найбільш свідомих
серед них груп: священиків, учителів, художників, вчених — те, що відбувалося
на Кавказі, в Прибалтиці, Україні. Так, є винятки: приміром, патріарх Алексій
вибачився перед німецьким народом за ті несправедливості, що було скоєно
щодо нього під час війни, можливо, були інші подібні випадки — але саме
те, що ці слова не викликали відгуку, свідчить про виняток, який підтверджує
правило. Й ситуацію, за великим рахунком, не змінює обмежена аудиторія
небагатьох наукових конференцій та «товстих» журналів.
У прекрасної поетеси Ганни Ахматової, авторки багатьох
чудових віршів, є поема «Реквием», присвячена подіям 1937-38, написана
в ті ж роки. Просто взятися за таку тему було мужністю. Але ця поема ніколи
не стане тим, що ми називаємо класикою. Через однин рядок.
В урочистому зачині: «Это было, когда улыбался Только мертвый,
спокойствию рад И ненужным привеском болтался Возле тюрем своих Ленинград.
И тогда обреченных на муку Шли уже осужденных полки И прощальную песню
разлуки Паровозные пели гудки. Звезды смерти стояли над нами, И невинная
корчилась Русь Под кровавыми сапогами И под шинами черных Марусь» — майже
непомітними проходять ці слова: «И невинная корчилась Русь».
Справа навіть не в тому, що кожний народ має уряд, на який
заслуговує (досить пригадати масові мітинги зі щирими вимогами «розстріляти,
як скажених собак» і масове доносительство). Помилка глибше.
Людина не може сказати про себе, що вона невинна. Так само,
як не може сказати, що вона свята. Навіть святий не може знати цього про
себе, це може знати про нього лише Бог. Як тільки хтось говорить про себе,
що він святий або невинний — він уже не може бути в цьому стані. Навпаки,
що мудріша людина, то краще вона усвідомлює свою недосконалість. І те,
що слух великого поета в момент творчої зосередженості пропускає такий
фальш, свідчить про ненормальний стан мови й думки суспільства. Так, можна
сказати, що так вимагав жанр плачу, але сказане залишається вірним.
...Коли учень у радянській школі читав підручник вітчизняної
історії, там були й сторінки, присвячені приєднанню Кавказу до Росії, але
це й були сторінки, що залишилися звичайним набором інформації. Хіба можна
було уявити, що на Кавказі відбуватиметься те, що зараз відбувається, що
Росія чинитиме це на Кавказі.
Але за рядком Ахматової можна побачити й Дагестан, Чечню
й будь-яку іншу велику або малу землю, бо людина, яка вважає себе невинною,
здатна на все. Й нічого неможливого немає в ситуації, де, приміром, російські
війська перейшли б кордон України. Адже ніхто не чекав до 1968 року, що
війська увійдуть на територію Чехословаччини, до 1979 року — входження
до Афганістану, до 1994 року — Чечні.
А необхідні передумови є. Є скасування Державною думою
Росії Біловезьких угод, є фраза відомого генерала Варенникова: «Дайте мені
танки, й я візьму Київ».
P.S. Коли я вже дописав текст, на очі мені потрапив свіжий
випуск російської газети, однієї з найцікавіших у 80-і роки, з великим
заголовком на першій шпальті: «Все для фронту, все для перемоги!», з оголошенням
програми «Посилка на війну». Якщо вже на одну дошку ставляться страшна
війна, де йшлося про саме існування народу, а можливо, дійсно, всього людства,
— й операція на Кавказі, то, дійсно, якусь дуже важливу межу стерто в свідомості
цілого суспільства. Й ні від якої події, що вже була в історії, воно не
застраховане.
Звісно, ця історія не лише про російське суспільство, але
й про українське — якщо стільки наших співгромадян прагнуть до всього описаного
приєднатися.
Це вже — наша провина.
