Імплементація Лісабонської угоди з 1 грудня 2009 вдихне нове життя в Європейський Союз. Пологові перейми були частими і серйозними, однак угода про реформи нарешті збирається вийти у світ. Як справедливо зауважив один спостерігач у Брюсселі: «Сьогодні ми більше не можемо виправдати нашу інерцію, брак бачення й апатію, в якій підозрювався Європейський Союз упродовж доволі довгого часу».
Ми, нарешті, обрали наших нових лідерів. Найважливіші посади, створені згідно з Лісабонською угодою, — це президент Європейської Ради та високий представник із міжнародних справ і політики безпеки в Євросоюзі. Дехто, звісно, може спитати: «Хіба такі посади не існували раніше?» Справді, такі посади мають і, можливо, навіть мали подібні назви, проте вони передбачали дещо зовсім інше.
Високий представник із міжнародних справ і політики безпеки в Євросоюзі — посада, запропонована британській баронесі Кетрін Ештон, — займається об’єднанням усієї зовнішньої політики ЄС на інституційній основі й одночасно є віце-президентом Європейської комісії. Коли зовнішня політика ЄС знаходить легальну індивідуальність, то ми говоримо про цілковито нову область відповідальності, про зовсім новий механізм управління зовнішніми відносинами і, насамперед, про нову імперативу консолідації різноманітних зовнішніх політик ЄС, боротьба між якими доволі часто загострювалася.
Багато хто сподівається, що призначення нового керівника зовнішньої політики, який звітуватиме і Європейській Раді, і Єврокомісії, гарантує, що зовнішня політика ЄС буде краще спланованою й більш послідовною. Це відчуття поділяє більшість членів Європейського парламенту, які з нетерпінням чекають успішної співпраці з віце-президентом Єврокомісії. Я — серед тих депутатів Європейського парламенту, які вважають, що так усе й буде; я певен, що ми побачимо спільно продумані та виконані проекти в зовнішній політиці в найближчому майбутньому.
Друга топ-посада, що передбачається Лісабонською угодою, — голова Європейської Ради та фактичний президент Європи — посада, яку досі займали різні прем’єр-міністри під час президентства їхніх країн у Європейському Союзі. Однак у наступні два з половиною роки всі справи ЄС, включаючи дії, зроблені поточним президентством, будуть скоординовані та заплановані єдиним політичним діячем, бельгійським прем’єр-міністром Германом Ван Ромпеєм. Чи буде успішним цей експеримент чи ні, чи вдасться президентові ЄС узгодити свої інтереси з інтересами глав держав — членів ЄС, ми побачимо. Проте існує переконання, що нова посада має поліпшити координацію дій, зроблених окремими державами-членами та різноманітними установами ЄС.
У пресі всього Європейського Союзу було багато критики через призначення на ключові позиції доволі похмурих і політично незначних фігур. І не безпідставно, позаяк серед кандидатів були сильніші, більш пізнавані й динамічніші персони. Все ж пояснення остаточного вибору дуже просте. Найбільші європейські країни, які відігравали головну роль у висуненні Ван Ромпея та Ештон, очевидно, бажали бачити практичні результати політики, якою керують «аутсайдери». На мою думку, це може інтерпретуватися й як ознака обережності ЄС, і як спроба спершу подивитися, як діятиме нова стратегія. Серед усієї цієї невизначеності одне зрозуміло: з 1 грудня європейські справи почнуть рухатися вперед на повній швидкості. Зворотний відлік до проекту «Нова Європа» вже почався.
