Росія і Захід нині активно шукають способи більш тісної співпраці у сфері безпеки. Так прокоментували західні видання рішення російського президента Дмитра Медведєва про участь у саміті НАТО, який відбудеться в Лісабоні 19-20 листопада. За словами самого Медведєва, «це сприятиме знаходженню належних компромісів і, в цілому, розвитку діалогу між Російською Федерацією і Північноатлантичним альянсом». Згоду російського президента взяти участь у саміті НАТО можна розглядати як бажання Росії розвивати тіснішу співпрацю з Північноатлантичним альянсом. Але постає питання, чому Росія, яка має більш високий рівень відносин з НАТО, ніж Україна, має Раду НАТО-Росія і проводить більше спільних заходів з країнами Альянсу, виступає проти євроатлантичної інтеграції нашої країни та всілякими методами перешкоджала здобуттю Україною ПДЧ на Бухарестському саміті. Та й зараз після зміни керівництва в нашій країні представник Росії в НАТО висловив влітку цього року незадоволення тим, що обсяг співпраці України й НАТО після приходу до влади Віктора Януковича залишився тим самим. Чому Москва веде таку політику щодо Києва й не дозволяє Україні інтегруватися в НАТО?
Євген КАМІНСЬКИЙ, завідувач відділом Інституту світової економіки та міжнародних відносин:
— Відповідь напрошується від зворотного. Річ у тім, що в Україні до цього часу не визначено, де нам краще шукати механізми, шляхи, форми та методи підтримки національної безпеки. Ніхто не переконав ні суспільство, ні громадян загалом у тому, що краща версія національної безпеки — відмова від членства в НАТО. Як ніхто нас не переконав у тому, що позаблоковий статус повністю відповідає національним інтересам України. А для цього треба зрозуміти, що таке національний інтерес і національна безпека. На жаль, ситуація складається так, що переважна більшість громадян України сьогодні є просто населенням і думає винятково, в тому числі з вини влади і політичної системи, про шматок хліба, про ціни, про те, як вижити. Переважна частина населення України не мислить категоріями національної безпеки, національного інтересу, традиційними для розвинутих країн. Виникає питання — чому? А тому, що за ці роки тіньової економіки, тотальної корупції і хабарництва у суспільстві розмилося поняття національного інтересу і національної безпеки. Внаслідок поведінки політиків, влади це поняття зв’язується у людей з тим, що це інтереси купки найбагатших людей, купки так званих політичних лідерів та політичних еліт. Для того, щоб дати відповідь на запитання, чи потрібно вступати в НАТО, треба зробити так, щоб населення стало громадянами. Щоб люди відчули доцільність і потрібність для себе бути громадянами держави, бути відповідальними. А без цього почуття ми ніколи не зробимо вирішального висновку про те, чи в НАТО, чи без НАТО. Що стосується Росії, то вона, на відміну від нас, взагалі не враховує фактора, що думають громадяни чи населення. У них є керівники і політичні лідери, які роблять те, що вважають за потрібне. Разом з тим ці керівники поводяться так, щоб нав’язувати свою волю сусіднім країнам чи колишнім республікам колишнього СРСР. Вони нав’язують цю позицію у різний спосіб, але найчастіше використовуючи фінансову, економічну і насамперед енергетичну перевагу. Для того, щоб порівнювати позицію Росії та України, у нас дуже мало підстав, тому що ми надзвичайно різні. Українське населення ще може, якщо захоче, відчути себе громадянами, вплинути на політиків, може змінити ситуацію, а в Росії найближчим часом я не бачу можливості радикальних зміни. Бо в російського політичного керівництва є достатній фінансовий ресурс, щоб маніпулювати ситуацією не тільки у себе в країні, але й у сусідніх країнах, таких як Україна, Білорусь. Участь Медведєва на саміті НАТО треба швидше розглядати у контексті підготовки до президентських виборів у Росії. На мій погляд, уже немає підстав говорити про те, що автоматично 2012 року президентом РФ стане Володимир Путін. Останнім часом Медведєв неодноразово демонстрував свою особисту позицію, яка відрізняється від позиції прем’єр-міністра Путіна, доволі часто між ними є розходження, зокрема з принципових питань. З другого боку, позиція Медведєва полягає в тому, щоб показати світу, що даремно Росію звинувачують в імперських амбіціях, насправді Росія прагне співробітництва навіть із НАТО і прагне створити таку систему європейської безпеки, у якій нібито буде більше справедливості, у якій не буде гегемонії Організації Північноатлантичного договору. Разом з тим це пропагандистська акція, яка розрахована на весь світ, зокрема на Україну, на українців, українських журналістів та інтелектуалів. Мета цього — заплутати нас остаточно, а врешті-решт не допустити того, щоб ми прийняли остаточне рішення, чи нам, українцям, краще бути в НАТО, чи поза НАТО. Тобто робиться все, щоб заплутати і відволікти увагу від ключового питання, яким є національний інтерес і національна безпека для України.
Семен НОВОПРУДСЬКИЙ, заступник головного редактора газети «Время новостей», Москва:
— Мені здається, що це відбувається, умовно кажучи, з різних півкуль головного мозку російського керівництва. Зараз відносини з НАТО розвиваються тому, що Росія просто зрозуміла, що їй з економічних причин життєво необхідно мати хороші відносини з країнами Заходу, зі США й більшістю провідних країн НАТО, насамперед потрібний доступ до технологій, потрібна можливість використовувати західний досвід в модернізації країни. Навіть якщо все це залишиться розмовами. Я гадаю, що якраз співпраця з НАТО, в даному разі не стільки військово-політична, а як деяке прикриття потреби економічного співробітництва. Згоду Медведєва можна розглядати в одному ряду, наприклад, з таким кроком, як запізніле приєднання Росії до санкцій проти Ірану й відмова від поставок комплексу С-300. Адже спочатку російське МЗС упевнено заявляло, що санкції ООН нібито на ці поставки не поширюються. Що стосується небажання хороших відносин України з НАТО, то це та сама півкуля російського політичного головного мозку, яка, як і раніше, є імперською. Насправді зрозуміло, що все одно ментально Росія не визнала Україну самостійною державою, яка має цілковиту свободу вибору своєї політичної орієнтації. Через це Кремль намагається так чи інакше зберегти Україну в орбіті свого геополітичного впливу. Ці речі, безумовно, суперечать одна одній, вони виникають з того, що Росія сама чітко не розуміє свого місця в сучасному світі: чи буде вона окремим світовим полюсом або просто великою регіональною державою або звичайною країною, яка займається внутрішніми проблемами й вибудовує конструктивні відносини на взаємовигідній основі. Щодо цього Росія не визначилася, і через це виникають такі суперечності в її зовнішній політиці, які, на перший погляд, здаються кричущими. Навіщо потрібні Росії компроміси з НАТО? З одного боку, для того, щоб не провалитися зі Сколково, а також дістати можливість співпрацювати з Заходом і отримувати гроші на Заході. Тому Кремлю так чи інакше потрібно налагоджувати політичну співпрацю з НАТО. Росії також важливо показати після висунення ідеї загального договору з європейської безпеки готовність сприймати чужі ідеї. Росія «прославилася» тим, що на всі зовнішні ініціативи з будь-якого приводу в останні 10 років вона говорила слово «ні». Якщо вона хоч раз скаже «так», це буде сприйнято з деяким здивуванням і обережністю на Заході. Є компроміси, на які Росія готова йти, не відмовляючись від своїх амбіцій. Питання лише в тому, де межа цього компромісу, з одного боку, а з другого — чи буде згода серед російської еліти з цього приводу.
