До яких наслідків може призвести карикатурний скандал? Які проблеми він «оголив»? Чому знову заговорили про «зіткнення цивілізацій»?
Аби відповісти на всі ці запитання, не можна припускатися спрощених оцінок. Існує низка аргументів, які дають підставу вести мову про вияви надзвичайно небезпечного феномену нашої сучасності — поляризацію різних світових культур, діаметрально протилежних духовних та релігійних цінностей, загострення на цій основі міжцивілізаційних протистоянь. Ситуація, про яку йдеться, давно порушується на шпальтах наукових видань. У 1996 році опубліковано одну із резонансних робіт останнього десятиріччя — «Зiткнення цивілізацій», автором якої є добре відомий у світі вчений С. Хантингтон. Американський політолог зазначає, що після «холодної війни» дедалі більш значущими стають не ідеологічні, політичні чи економічні чинники у відносинах між людьми, а питання релігії, культури, національної ідентичності. Відповідаючи на питання «Хто ми є?», люди ідентифікують себе насамперед з етнічними групами, релігійними общинами, націями й, на більш узагальнюючому рівні, — з цивілізаціями.
Із огляду на ці реалії стає очевидною неприпустимість ідеології панамериканізму й так званої політики євроцентризму, за принципами яких утверджується однолінійна уніфікація суспільних процесів. «Західна цивілізація, — торкаючись цієї проблеми, зазначав відомий англійський вчений А.Тойнбі, — НАКИНУЛА сіті своєї політичної та економічної системи на весь світ». Така логіка, за його визначенням, побудована на достатньо суперечливому припущенні — нібито у світі «існує лише один потік цивілізації — європейський, а всі інші або випадають із нього, або губляться в пустельних пісках». Звідси образлива для не-Європи зухвала інтерпретація логіки цивілізаційного процесу, намагання представити Європу у якості єдиного уособлення цивілізаційного розвитку, єдиного носія цивілізаційних цінностей.
Відповідно до цієї логіки формуються стандартні для всіх країн «матриці розвитку», або «дорожні карти» щодо принципів так званої «наздоганяльної» модернізації. Це стосується не лише економічних перетворень. Найбільш агресивною у цьому плані є політика «силової (прискореної) демократизації», яка реалізується під патронатом «старших» за своїм «цивілізаційним статусом» держав Заходу і, насамперед, США. У 2003 р. побачила світ книга відомого американського аналітика Ф. Закарія «Майбутнє свободи», у якій викривається деструктивізм відповідної політики. Автор указує на різницю між епохами початку й кінця ХХ ст. Тоді, підкреслює він, основною метою було «зробити світ більш небезпечним для демократії», тепер головним завданням стало «зробити демократію менш небезпечною для світу».
Дедалі більшою мірою даються взнаки суперечності глобалізації, яка здійснюється під «патронатом» країн Заходу за тими ж принципами «вестернізації» світу. Однак не існує пояснень щодо наслідків такої політики зростаючої диференціації країн: співвідношення доходів 20% найбагатшого населення Землі, так званого золотого мільярда, до доходів 20% найбіднішого населення планети становило 30:1 у 1960-му, 60:1 у 1990-му і 90:1 у 2000-му році. Нині більше ніж у 70 країн рівень ВВП на одну особу залишається більш низьким, ніж наприкінці 1970-х років.
Залишається нез’ясованою і проблема ПЕРШОПРИЧИНИ «європейського цивілізаційного дива». Відомо, що у ХVI—ХVII ст. Європа не переважала Азію і Близький Схід за рівнем свого економічного й технологічного розвитку. Не можна забувати того, зауважує один із яскравих представників західної науки К. Ясперс, що «західний світ вийшов із глибин Азії», а сама Європа представляє у своєму історичному контексті не що інше, як «осколок, що відділився від материнського лона Азії». У трьохтомному виданні відомого французького історика Ф. Броделя, присвяченому економічній історії західної цивілізації, йдеться про те, що навіть у ХIХ ст. «Європа була менш багатою, ніж світ, який вона експлуатувала». Чому ситуація так докорінно змінилася у новітній історії? Було б великим спрощенням вважати, що це питання залишається поза увагою всіх тих, хто опинився нині на узбіччі цивілізаційного (за західними канонами) прогресу.
Конфлікт цивілізацій — це не обов’язково збройні протистояння та акти тероризму. Низка взаємопов’язаних за своєю логікою подій початку нового тисячоліття, апогеєм яких став «карикатурний скандал», — це й є достатньо очевидний вияв зіткнення цивілізаційних систем, світоглядних, культурологічних, ментальних та релігійних цінностей, підходів та пріоритетів, до небезпеки яких ще десять років тому привертав увагу світової громадськості С. Хантингтон. Однак Захід «наосліп» продовжує робити свою справу, нехтуючи цими небезпечними реаліями. Це посилює нестабільність сучасного світоустрою. У відповідь на це не можна робити так, як робимо ми,— закривати очі.
«Мені видається, що соціум першої половини ХХI ст. за своєю складністю, нестабільністю й водночас відкритістю набагато перевершить усе бачене нами у ХХ столітті», — ці слова належать екс-президенту Міжнародної соціологічної асоціації, який свого часу передбачив розпад СРСР, а також проблеми, очікувані США на Близькому Сході,—І. Валлерстайну («Кінець знайомого світу. Соціологія ХХI століття», 2003 р.). За словами американського вченого, така ситуація пояснюється нинішнім станом сучасної світо- системи, яка, досягнувши так званої точки біфуркації, вступила в завершальну стадію свого розвитку й «навряд чи буде існувати через п’ятдесят років».
Позиція щодо кризи чинної глобальної системи, яка, як і будь-яке суспільне явище, має історично обмежений термін існування, поділяється багатьма авторитетними вченими світу. Світ рухається у напрямку своєї багатополярності, за часів якої ісламська, як й інші цивілізації, утверджуватиме себе не за рахунок підпорядкування уніфікованим принципам, відмови від власних цінностей та пріоритетів, а на основі нових правил міжцивілізаційних комунікацій — через логіку реального діалогу та взаємозбагачення культур. Події останніх тижнів доводять незворотність цих процесів. Відбувається становлення «нового політичного ісламу» (А. де Васконселос), і з цими реаліями Захід зобов’язаний рахуватися.
