Те, що вони пропонують, — це очевидний рудимент колоніального мислення. Вони вже, мабуть, підзабули, що Британія — вже давно не колоніальна держава, і колоній немає, і Росія, слава Богу, ніколи не була колонією Великої Британії, — ось так зухвало президент Росії Володимир Путін цього тижня охарактеризував безперервні вимоги Великої Британії видати Андрія Лугового.
Луговий — російський агент, підозрюваний в тому, що минулої осені вбив дисидента, який утік із Росії, Олександра Литвиненка шляхом отруєння радіоактивним полонієм-210. У значних кількостях ця речовина виготовляється тільки в російському місті Сарові. Британські слідчі виявили його присутність не тільки в Pine Bar, барі готелю Millennium Hotel у лондонському Мейфері, де Луговий в листопаді минулого року зустрічався з Литвиненком, але й практично скрізь, де встиг побувати Луговий під час свого недовгого візиту в Велику Британію — на сидінні літака, в номері в готелі, в громадських туалетах і фойє.
Власне, різкість заяв Путіна нікого вже не дивує. Протягом усього минулого року він, зазвичай, говорив саме в такому тоні — оплакуючи кінець комунізму, нападаючи на американський інтервенціонізм, підставляючи ніжку Заходу, що намагався взяти під нагляд ядерну програму Ірану, і вимагаючи від Великої Британії видачі свого колишнього прибічника і нинішнього противника Бориса Березовського. Найдивнішим у його виступі було те, що, викопавши десь слово «колоніалізм», Путін тут же заявив, що ніяких колоній у світі більше немає. Що ж, виходить, поняттю колоніалізму якимсь чином вдалося пережити колоніальну добу.
Це справді так. У світі силової політики антиколоніальна риторика відчуває себе так само добре, як у академічному середовищі — «теорія постколоніалізму». Спробуємо ж розібратися, чому це відбувається і що, власне, таке «колоніалізм».
«Колоніалізм» не треба плутати з «імперіалізмом», за який останнім часом так лають США. Якщо поняття «імперіалізм» описує політичну і військову взаємодію сильних країн зі слабкими, то нинішній «колоніалізм» стосується швидше економічних відносин — незалежно від того, чи вважаються їх суб'єкти імперіями та колоніями. У добу економічної глобалізації колоніалізм просто не може не бути все більш і більш значним явищем, і звинуватити в колоніалізмі можна будь-яку країну, якщо вона багата або швидко розвивається.
У Франції в останні роки в світ вийшов цілий ряд книг, автори яких приписують колоніалізму найрізноманітніші прояви несправедливості в сучасному суспільстві — від класових систем і гетто до низьких зарплат. Коли говорять про відносини Китаю з африканськими країнами, особливо маючи на увазі розвиток Китаєм нафтового сектора в Анголі та Судані, часто використовують термін «неоколоніалізм». Вибори в Замбії 2006 року крутилися, по суті, навколо одного тільки питання: чи може експлуатація китайцями африканських покладів міді — як і масоване скидання китайцями на африканський континент своїх споживчих товарів — вважатися «колоніалізмом».
Незважаючи на всю популярність «постколоніальних досліджень» у європейських і американських університетах, вони не відкрили, по суті, нічого нового. Підкорений народ, що повертає собі незалежність — це доволі стара історія. Новим є те, що нинішні дослідники-постколоніалісти занадто тенденційно цю історію оповідають. Постколоніалізм означає, що колонізатор повинен постійно брати на себе деякі зобов'язання перед тим, що колонізується. Якщо вважається, що жертві імперіалізму для відновлення справедливості вистачає свободи і можливості йти своїм шляхом, то жертва колоніалізму перед цим повинна бути ще і обов'язково поставлена на ноги.
Звичайно постколоніальна ідеологія спирається на два основних постулати. По-перше, будь-який колонізатор завжди зацікавлений тільки в одному — розграбуванні природних ресурсів своєї колонії. По-друге, колонізатор завжди оперує певним дискурсом, до якого входять, як правило, норми пристойності і «чесної гри», яким колонізатор прикриває лише власну пожадливість, оскільки чим жорсткіше колонізатори вводили в дію такі правила, тим менше у щойно колонізованих залишалося можливості жити власним розумом. І що колонізовані відповідали на це невизнанням того, що їх поза власної волі зробили нездібними до самостійного управління, а огульним оголошенням ницими та хибними всіх понять, що випливають із двох указаних. Відразу зрозуміло, що кабінетним ученим подібна ідеологія не може не бути приємна. Як і авторитарним лідерам.
Путін править Росією на основі обох головних постколоніальних помилок. По-перше, він вважає, що багатим країнам потрібні від Росії тільки нафта і газ; по-друге, що всі цінності, про які Захід говорить, є не що інше, як брехлива пропаганда, єдине призначення якої — відвернути увагу від прагнення хапати й грабувати.
У подібних спостереженнях завжди є певне раціональне зерно. Постколоніальна система, створена Путіним у Росії, чудово себе виправдала. Під його жорсткою рукою Росія з економічної точки зору відчуває себе набагато краще, ніж свого часу під наставництвом західних економістів. Від початку десятиріччя середньодушевий прибуток у Росії збільшився вдвічі, і рейтинг Путіна впевнено тримається між 70 і 85 відсотками.
Однак між Росією і країною, яка щойно перестала бути колонією, є й інші паралелі, і аж ніяк не всі вони такі позитивні. Це і втеча капіталу, і кумівство, і арешти політичних опонентів, і непрозорість, і навмисне розмивання основи прав на приватну власність. Що ж до прав людини, то, дійсно, тут ця доктрина часто застосовується викривлено, але, як би там не було і які б цінності хто ні сповідував, не треба великого розуму, щоб відрізнити вимогу видати Лугового (як підозрюваного в убивстві) від вимоги видати Березовського (як противника режиму).
Що стосується тверджень Путіна про те, що Заходу від Росії потрібні тільки енергоносії, то вони, дійсно, з кожним днем все більше підтверджуються. Однак частина провини за це лежить на ньому самому. Він створив економіку, побудовану на розпродажу ресурсів, яка виключає будь-що інше. Мова енергоресурсів — це мова, якою Росія спілкується зі світом, причому постійно, а не лише тоді, коли Путін відключає Литві нафту або Україні — газ. Сьогодні, поки нафта коштує 80 доларів за барель, це означає, що Росія говорить зі світом мовою сили, і Путін здається своїм громадянам «заклинателем нафти».
Що ж, щось від заклинателя в ньому дійсно є. Принаймні, він сам викликав до життя той привид, пережитками якого всіх лякає.
Крістофер КОЛДУЕЛЛ — старший член редакційної колегії газети The Weekly Standard.
