Європейський Союз вирішив, що час скасовувати дипломатичні санкції проти Австрії. Відень назвав це «перемогою здорового глузду». Брюссель вважає подію власною перемогою. Керівники країн-кандидатів на вступ до ЄС полегшено зітхають — тепер уже їхній вступ якщо й блокуватиметься, то не Віднем, який погрожував застосувати вето на розширення Союзу. Досить безглузда історія припинилася — але лише як конкретний приклад, але не в якості тенденції. Санкції, запроваджені 4 лютого чотирнадцятьма країнами-членами ЄС, а потім — ще деякими лідерами західного світу та Ізраїлем (який їх ще не скасував), передбачали зведення до мінімуму контактів на всіх рівнях з австрійськими представниками, відмову від офіційних (але не робочих) візитів і таке інше. Причиною вважалося те, що третина австрійців проголосувала на виборах за Партію свободи, ідеологія якої виглядає ближчою до нацизму, ніж до усталених демократичних норм. В результаті виборів Партія свободи увійшла до уряду. Який, втім, нічим особливим від попереднього не відрізнявся.
З формальної точки зору Відень, погрожуючи адекватною відповіддю (референдумом про ставлення населення до ЄС, застосуванням права вето при голосуванні важливих питань), був правий. Партія свободи цілком легальна, за неї голосувала велика частина виборців, розчарованих успіхами соціал-демократів, ідеї запровадження іміграційних квот не лише популярнi на Заході, але й роками успішно реалізовувалася багатьма урядами. Юридично санкції не мали жодних підстав. Побоювання окупації ринків праці «східняками» — поляками, чехами, словаками, угорцями, менш вибагливими за німців чи французів — спільні для всіх західних суспільств. Ксенофобія та расизм, як показали нещодавні події в Німеччині, аж ніяк не подолані, а швидше, навпаки. І якщо саме ці ідеї та страхи виявилися більш привабливими за демократичні устої — значить, щось не так у політиці правлячих партій, у загальній ідеології європейського об’єднання, зрештою, в системі цінностей, що побутує в повоєнній Європі. Боротьба з наслідком, як і істерія навколо Партії свободи, не лікує хвороби, якої або не помічають, або бояться лікувати.
З іншого боку, приклад Австрії показав, що теорія обмеженого суверенітету, пропагованого перш за все США та Великою Британією, не спрацьовує. Бо Західна Європа вирішила, що краще зберегти солідарність і бодай примарну єдність, аніж іти до кінця — як було минулого року в Югославії. Можливо, принципи все ж обійшлися б дорожче, ніж правда життя. Можливо, ні.
Моральна поразка ЄС у випадку з Австрією, економічно-фінансова поразка в бою між євро та доларом — ще не привід для того, аби казати, що в самому ЄС все негаразд. Інакше б цей союз не був набагато привабливішим для дуже багатьох за колишній радянський блок. ЄС просто не є чимось завершеним, раз і назавжди виписаним, особливо напередодні радикальних змін, до яких ні структури Союзу, ні суспільства країн, що до нього входять, виявилися абсолютно неготовими. Правда й те, що західному суспільству теж властиві свої хвороби, як і певна доза лицемірства та подвійних стандартів у поведінці та політиці. З австрійського прикладу можна вивчити дуже багато уроків — і для Заходу, і для Сходу. Було б лише кому.
