Убивство президента Тимчасової ради Іраку ясно свідчить, що США не вдається забезпечити й мінімуму правопорядку, необхідного для передачі влади 30 червня. Менше двох місяців тому підписання конституційного акта призначеною США групою тимчасових правителів Іраку порівнювали мало не із схваленням конституції США 1787 року в Філадельфії. Але тепер ясно — вона лише жалюгідний клаптик паперу.
Жодна нав’язана конституція, хоч якою б хорошою вона була, не допоможе коаліційним військам не отримувати каліцтва при взятті таких міст, як Фалуджа або Неджеф. Але в Курдистані, на півночі Іраку, все по-іншому. За останні 10 років у зоні, закритій для польотів союзниками, і тим більше після повалення Саддама регіональному уряду курдів вдалося досягти й підтримувати відносно стабільний правопорядок. Він подолав родові та партійні відмінності й де-факто створив робочий уряд, що досяг вражаючих успіхів у питаннях розвитку: в освіті, іригації та будівництві, — і при цьому не вдаючись до насильства.
На фоні розрухи в іншому (арабському) Іраку постає питання: чому коаліція на чолі зі США не може провести референдум у Курдистані та запитати, якою вони хотіли б бачити владу. Адже курди мають, згідно з міжнародними стандартами, право на самовизначення.
Раніше курди — які відрізняються від арабів мовою, культурою та історичною самосвідомістю — не мали можливості заявити про себе вголос. Після Першої світової війни та падіння Оттоманської iмперії переможці-союзники пообіцяли, що в курдів буде своя країна — пообіцяли й цинічно забули: взяли гору імперські інтереси Британії та Франції. Відтоді курди страждали під деспотичною владою ворогуючих етнічних кланів.
Є, звісно, перешкоди проведенню такого референдуму, здебільшого через відсутність у США мандата на дії в Іраку. Але те саме є вірним і для решти країни: сьогодні США запитують у ООН про право на передачу повноважень законній іракській владі — і схвалення навряд чи отримають, оскільки немає в Іраку особистостей, яким можна передати владу. Навіщо ж карати регіон та його людей, — влада яких законна, — не причетних до вбивств, вибухів у мечетях та шкільних автобусах?
Друга перешкода на шляху курдів до незалежності — заперечення Туреччини і, меншою мірою, Ірану та Сирії. Але, з погляду універсальних норм прав людини, як може Туреччина визначати внутрішній розвиток іншої країни? Адже не погоджуються з вимогами Ізраїлю зупинити створення Палестинської держави на Західному березі та в секторі Газа.
Те ж стосується й самої Туреччини. Надайте курдській меншині більше прав у культурі та мові, дозвольте курдським політикам бути представленими в парламенті — і спротив турецьких курдів Анкарі одразу ж послабшає. У XIX столітті спільні інтереси авторитарних Російської, Німецької та Австрійської імперій не дозволили Польщі стати вільною: у XXI столітті немає місця таким порочним альянсам.
Нещодавно під егідою ООН провели референдум щодо майбутнього Кіпру в грецькій та турецькій його громадах. Результат здивував усіх і не викликав радості в його організаторів: але волю громад у визначенні свого майбутнього врахували. А чим гірший іракський Курдистан?
Можливо, щоб пом’якшити політичні побоювання — і врахувати міркування міжнародного права, — такий плебісцит варто наділити консультативним статусом. Але й він дасть пригнобленому народу відчуття, що й курди мають своє місце під сонцем.
Такий референдум може також показати арабським сунітам та шиїтам Іраку, що саме їхнє насильство веде до розпаду країни. Можливо, й вони усвідомлюють, що насильство є безперспективним і загрожує наслідками, і наслідуватимуть курдський приклад щодо приборкання насильства, який дозволив би об’єднати Ірак та запобігти довготривалій кризі. Ну а якщо ні, то хоча б несправедливості стосовно багатьох поколінь курдів буде покладено край.
Шломо АВІНЕРІ — професор політології в Єврейському університеті Єрусалима.
