Перше, що спадає на думку при згадці про ООН, — це скандал, що триває навколо програми «Нафта в обмін на продовольство» (Oil- for-food), і те, як він позначиться на здатності Генерального секретаря Кофі Аннана керувати організацією в ті півтора року, що залишилися йому перебувати на посаді.
Але дослідження — не єдина причина сплеску уваги до ООН. Назріла реформа — частково через скандал, але також через нездатність ООН ефективно вирішувати проблеми широкого спектра, починаючи від Руанди й Косово та закінчуючи Іраком і, останнім часом, Суданом. Навіть ревні прихильники ООН зараз визнають, що зміна нагально необхідна, якщо організація має намір зробити значний внесок у збереження міжнародного миру й безпеки.
Деякі з планів реформи стосуються складу Ради Безпеки ООН. Рада Безпеки в її нинішньому складі уособлює той післявоєнний світ, яким його бачили країни-переможниці у Другій світовій війні. Це пояснює, чому сильно ослаблену Францію зробили постійним членом Ради, а Німеччину та Японію (а також на той момент ще колоніально залежну Індію) — ні.
Збереження існуючої структури Ради Безпеки неможливе; необхідність змін є вищою за будь-які дебати. Але розробка реформістського підходу, який здобув би широку міжнародну підтримку, буде справою вкрай складною.
Велика Британія та Франція виступатимуть проти можливості бути представленими єдиним кріслом ЄС, водночас надання постійного членства Німеччині лише загострило б проблему надмірного представництва Європи. Пакистан почав би заперечувати проти прийняття Індії до Ради Безпеки; Аргентина, Чилі й Мексика — проти прийняття Бразилії; Нігерія — проти Південної Африки (і навпаки); а деякі країни, включно з Китаєм, Індонезією й Південною Кореєю, можливо, протестуватимуть проти постійного представництва Японії.
Очевидно, визначення нової структури Ради Безпеки потребуватиме чималого часу й політичних зусиль. Тим часом робота не чекає: існують завдання, які слід вирішити. Одним із продуктивних шляхів було б дотриматися рекомендації Консультативної ради на найвищому рівні, яку підтримав би Аннан, щоб усі країни-учасниці ООН офіційно заявили, що тероризму немає місця в сучасному світі.
Це буде складнішим, ніж видається з першого погляду. Бо надто довго міжнародна спільнота терпимо ставилася до тероризму — навмисного знищення мирних жителів і цивільного населення недержавними особами в політичних цілях — на підставі розпливчатого визначення: «той, хто для одного терорист, для іншого — борець за свободу».
Історики мають привілей полемізувати, чи можна було б виправдати тероризм у певних історичних ситуаціях. Ми такого привілею не маємо. Сучасний тероризм надто руйнівний, щоб миритися з ним, не кажучи вже про його підтримку.
Немає такої причини, яка виправдала б використання зброї масового знищення — ядерної, біологічної й хімічної. Понад те, як засвідчили терористичні атаки на Америку 2001 року, навіть такі буденні речі, як ніж для картону, можуть стати зброєю масового знищення, якщо їх спрямувати проти вразливого сучасного людства.
Ще менш виправданим є тероризм у зв’язку з тим, що нині існують політичні способи досягнення цілей. Так, палестинці можуть вести переговори про свої майбутні відносини з Ізраїлем і розраховувати при цьому на американську, російську, європейську підтримку й допомогу ООН. Іракці обрали народних представників і готові до написання своєї конституції. Ніхто з тих, хто переслідує розумні цілі й готовий до компромісу, не може погодитися, що тероризм — це єдина для нього або його групи можливість досягнення мети.
Світ уже зробив низку важливих кроків у боротьбі проти тероризму. Дюжина міжнародних конвенцій та численні резолюції ООН зобов’язують уряди протистояти захопленню заручників, цивільних літаків і тероризму в ширшому розумінні.
Подібним чином повноваження Міжнародної організації з боротьби з відмиванням грошей (Financial Action Task Force), створеної 1989 року, розширилися і сфокусовані головним чином на запобіганні фінансуванню тероризму. Резолюція 1373 Ради Безпеки ООН, прийнята після терористичних атак 11 вересня, закликає держави відмовитися від надання притулку терористам, видавати правосуддю осіб, причетних до тероризму, покласти край набору до терористичних груп, блокувати зусилля терористів щодо придбання зброї та співробітничати з іншими урядами й міжнародними організаціями в переслідуванні підозрюваних і зміцненні безпеки.
Чого поки що не вистачає — то це нової 13-ї конвенції, що закриває лазівку, яка, мабуть, ще дозволяє урядам самим визначати, що є тероризмом, а що ні. Необхідна загальна угода про те, що будь-яке навмисне вбивство мирних жителів і цивільного населення є неприйнятним, і що злочинці й ті, хто їх підтримує, повинні понести покарання.
Звісно, подібна конвенція не відверне всі майбутні терористичні акти. Важливою є сама ідея. Тероризм слід позбавити легітимної основи так само, як і рабство. Такі дії змусять уряди та індивідуумів двічі подумати, перш ніж стати на бік тероризму; це також зробить менш складним отримання широкої підтримки міжнародних дій проти тих, хто, попри все, здійснює терористичні акти.
Життя досить рано нас навчило, що мета не може виправдовувати засобів. Настав час задіяти цей принцип, перш ніж ми втратимо ще більше невинних життів.
Річард Н. ХААС — президент Ради з міжнародних відносин. Він є автором книги, що готується до випуску, «Зручна нагода: Шанс Америки змінити хід історії».
