Учора виповнилося 60 років від дня створення Організації Об’єднаних Націй. Україна (тоді ще у складі Радянського Союзу) — одна з її засновниць. Останнім часом у бік ООН лунає дуже багато критики. Зокрема, за її нездатність вирішувати велику кількість проблем, перед якими постало людство. У вересні цього року в Нью-Йорку відбувся саміт, присвячений 60-й річниці ООН. Його учасники намагалися розробити ідеї, які б «вдихнули життя» в діяльність організації. Чи вдалося це? Як просувається вирішення питання, пов’язаного з визнанням Голодомору 1932—1933 років геноцидом? Про це в інтерв’ю з Постійним представником України при ООН, Надзвичайним і Повноважним Послом Валерієм КУЧИНСЬКИМ.
— Учора світ відзначав 60-у річницю заснування ООН. Чим ця дата є для нашої держави? І за десятиліття, що минули, наскільки ООН вдалося досягнути тих цілей, які ставилися перед нею її засновниками?
— 60-річчя ООН має для нашої держави особливий зміст. Створення організації стало не тільки одним із найвагоміших результатів перемоги у Другій світовій війні, започаткуванням унікального механізму багатосторонньої взаємодії на благо всіх народів світу. Значною мірою для України — однієї з держав-засновниць ООН — це стало кроком на шляху до власної незалежності. Попри всі обмеження й умовності, які існували за радянської доби, Україна де-юре вважалася суверенною державою і вела активну політичну діяльність в ООН, яка, власне, давала нашій країні на ті часи єдину можливість реалізовувати зовнішню політику. Саме в ООН здобувала досвід українська дипломатія, й саме завдяки членству в організації наша держава практично не мала труднощів із визнанням у світі після проголошення своєї незалежності.
Що ж стосується цілей, які ставилися засновниками ООН — позбавити наступні покоління лих війни, затвердити віру в права людини, створити умови для верховенства права, сприяти соціальному прогресу та добробуту за більшої свободи — вони залишаються актуальними. Адже їх досягнення — безперервний процес. За шістдесят років зроблено величезний поступ у справі зміцнення миру та безпеки, роззброєння та запобігання розповсюдженню зброї, боротьби з расизмом і колоніалізмом, поширення ідеалів миру, демократії та справедливості, вирішення гострих соціальних та економічних проблем. Але світ змінюється, змінюються виклики й загрози, що постають перед народами, і для їхнього подолання знову потрібні спільні зусилля Об’єднаних Націй. Найголовніше досягнення за всі ці роки — усвідомлення державами світу пріоритету багатосторонності, визнання центральної ролі ООН в узгодженні дій країн для досягнення спільних цілей.
— У світі лунають різні оцінки саміту, який цього вересня відбувся в Нью-Йорку — від стримано оптимістичних до переважно песимістичних. На вашу думку, чи дійсно є підстави вважати цей форум проривом у процесі реформування ООН?
— Реформування ООН — справді процес, а не одноразова дія. Фактично ООН — це її держави-члени, і те, якою зараз є Організація, відображає готовність 191 країни йти назустріч інтересам одна одної. А це, погодьтеся, зовсім не просто. Однак, поза жодними сумнівами, результати Всесвітнього саміту свідчать про очевидний поступ. Генеральний секретар ООН навіть назвав цей форум «точкою відліку в реформуванні організації». Лідери світу домовилися про конкретні дії на таких напрямах, як боротьба проти тероризму, права людини, миротворчість та реформа системи управління ООН. Буде створено Раду з прав людини на нових принципах, що допоможе подолати неефективність нинішньої Комісії з прав людини. Засновується Комісія з миробудівництва, яка покликана заповнити інституційну прогалину й відновити інтегральний зв’язок між такими елементами миротворчості, як упередження, власне миротворча операція й постконфліктна реабілітація. Розроблено концепцію «Обов’язок захистити» як ключовий інструмент розв’язання комплексних гуманітарних криз, запобігання геноциду, іншим злочинам проти людства, масовим і зухвалим порушенням прав людини.
Поряд із цим саміт став «втраченою можливістю» в питаннях роззброєння та нерозповсюдження, а також перебудови Ради Безпеки ООН. Але в жодному разі не слід думати, що на цьому зусилля припиняються. Навпаки, чи не в кожному виступі керівників держав лунала думка про необхідність подальшої роботи для віднайдення рішень.
— Як відомо, Україна була посередником переговорів із підготовки заключного документа саміту. Напевно, в цьому процесі наша держава переслідувала також власні національні інтереси. Чи враховують ухвалені рішення позицію, з якою виступали наші дипломати?
— Казати в цьому контексті про переслідування власних національних інтересів, на мій погляд, було б не цілком коректно. Ведучи переговори, всі держави-члени ООН виходили з розуміння, що підсумковий документ саміту має бути не збіркою національних інтересів, а явищем наступного рівня, відображенням цілей та пересторог світової спільноти як такої. Цими міркуваннями керувалася й делегація України, висуваючи нині закріплені в документі пропозиції про важливість надання міжнародним співтовариством сприяння країнам із перехідною економікою (навіть у світлі готовності ЄС надати нашій державі статус країни з ринковою економікою це положення важливе для наших партнерів по ГУАМ), про необхідність спільних зусиль у боротьбі з торгівлею людьми (проблема давно переросла межі національних кордонів), про чітку відповідність Статуту ООН при застосуванні сили й при реалізації концепції «Обов’язок захистити» (щоб упередити можливі спроби трактування документу як дозволу на втручання у внутрішні справи держав).
Хоча, безперечно, кожна тема розглядалася нами крізь призму нашої історії та досвіду. Як нація, що втратила у Голодоморі 10 мільйонів людей, коли уряди багатьох країн відводили очі від нашої трагедії, Україна стала палким прихильником концепції «Обов’язок захистити». Як держава, що зробила непересічний внесок у світову безпеку, добровільно відмовившись від величезних обсягів ядерної зброї, ми наполягаємо на необхідності поставити під суворий міжнародний контроль ядерні технології, запобігти розповсюдженню зброї масового знищення — і будемо спільно з іншими державами працювати над виробленням рішень, яких не вдалося досягти на саміті. Як член Східноєвропейської регіональної групи в ООН, ми відстоювали й відстоюватимемо спільну позицію групи про необхідність надання їй додаткового місця непостійного члена при розширенні складу Ради Безпеки ООН. На жаль, тематика роззброєння та нерозповсюдження та реформування Ради Безпеки виявилася найскладнішою для компромісу й не була повноцінно відображена у підсумковому документі саміту.
— І все ж таки, в чому полягають труднощі щодо визнання Голодомору геноцидом?
— Головні труднощі — в букві закону. Справа в тому, що Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, яка, власне, дала визначення геноциду, датована 9 грудня 1948 року. За два роки до того, 11 грудня 1946 року, Генеральна Асамблея ООН вперше у своїй резолюції оголосила геноцид злочином, що порушує норми міжнародного права і суперечить цілям ООН. А найстрашніший Голодомор був організований в Україні сталінським режимом у 1932—1933 роках, задовго до заснування ООН. І хоча ми щоразу наголошуємо на тому, що не прагнемо помсти, а бажаємо лише донести світові всю правду про цей злочин, залишаються такі формальні причини.
— Більшість міжнародних аналітиків доволі стримано оцінює перспективи досягнення згоди з питань, що залишилися невирішеними під час саміту. У цьому контексті, чи має намір Україна й надалі залишатися на вістрі реформаторських процесів в ООН? І яким у цьому зв’язку є ставлення нашої держави до шведської ініціативи щодо включення Президента України до мережі світових лідерів зі сприяння подальшому просуванню реформи ООН?
— Як я вже сказав, робота над невирішеними питаннями в ООН триває. Відбуваються, зокрема, інтенсивні консультації стосовно шляхів втілення в життя рішень про заснування Ради з прав людини та Комісії з миробудівництва. Україна бере в них активну участь, практично в усьому поділяючи позицію Європейського Союзу. Ми будемо відстоювати важливі для нас положення з питань, які потребують розв’язання. Саме завдяки активній позиції нашої держави Президентові України було запропоновано долучитися до згаданої мережі світових лідерів. І хоча поки що шведська сторона не запропонувала чіткого бачення, як має працювати ця мережа, в Україні та в інших 12 державах, які одержали подібні пропозиції, сама ідея сприймається позитивно.
