Минулого тижня у Ватикані відбулася урочиста меса з нагоди 25-річчя понтифікату Івана Павла II. Для мільярда католиків з усього світу це один із найзначніших днів життя. Не менше значення «срібний ювілей» мав для Польщі, батьківщини колишнього краківського архієпископа Кароля Войтили. Папа Іван Павло II, очевидно, є символом миролюбності для будь-якої людини, а для кожного поляка він є й уособленням волелюбності, і моральним авторитетом.
Двадцять п’ять років тому весь польський народ був приголомшений, коли дізнався, що їхнього співвітчизника, краківського кардинала Кароля Войтилу обрали Папою Римським. Хтось був переляканий, хтось плакав від радості. Це, як сказав один відомий письменник, було «другим хрещенням Польщі». Але, навіть відчуваючи таку ейфорію, ми не могли уявити, наскільки сильно новий Папа Римський змінить не тільки Польщу, але й увесь світ.
Його перший візит на батьківщину незабаром після обрання показав усьому світові владу нового Папи. Комуністична поліція зникла з головних вулиць міста, проте ці вулиці стали зразком порядку. Після десятиріч безправ’я поляки знову несподівано здобули здатність до самовизначення. Заявивши привселюдно про те, що «не може бути Європи без незалежної Польщі», Папа враз зруйнував несправедливий післявоєнний порядок, що підкоряв Польщу Радянському Союзу.
Пізніше, в Аушвітці, Папа сказав: «Я промовляю від імені кожного, чиї права невизнані або порушені, хоч би де він жив, я промовляю, бо мушу, адже нас усіх зобов’язує правда». На тому місці, на тій Голгофі сучасності він закликав поляків, які пам’ятали про тих, кого отруїли газом у крематоріях Аушвітца та заморозили у концтаборах Сибіру, до братства і боротьби з навіть обгрунтованими ненавистю та помстою.
Хтось бачить у Папі Римському людину, яка відродила церкву; інші бачать у ньому миротворця. Одні вбачають у ньому захисника бідних, інші — критика богослов’я звільнення. Для народу Польщі Іван Павло II, який обрав права людини головним предметом своїх проповідей, назавжди залишиться людиною, яка повернула нам мужність, надію та історичну самобутність.
І справді, головним завданням першого десятиріччя правління Папи була його боротьба з диктатурою — зокрема комуністичною диктатурою. Стратегія, сформульована Папою перед Католицькою Церквою, і його здатність закликати під її знамена мільйони віруючих означала, що ніхто і ніколи більше не повторить запитання Сталіна: «А скільки дивізій у Папи Римського?» Іван Павло II довів, що духовність — це зброя, здатна подолати навіть ялтинський розділ світу.
Можливо, частково саме внаслідок свого яскраво вираженого антикомунізму, Польську Церкву та Івана Павла II часто вважають «консерваторами». Цей докір має на увазі, що Церква не здатна знайти собі місце у світі плюралізму та демократії.
Безумовно, у боротьбі з комунізмом Польська Церква і справді була консервативною — і слава Богу! Вона була консервативною у своїй абсолютній відданості біблійним цінностям, істині віри, історичній самобутності. Для системи офіційного атеїзму та узаконеної брехні Церква була живим докором.
Утім, після усунення комуністів Іван Павло II та його Церква зіткнулися з новим питанням: як донести біблійні цінності до світу, де зло більше ніяк не пов’язане з політичною системою, але живе в душах окремих людей? Яким бути посланню Папи Римського посткомуністичному світові, який він допоміг створити?
Іван Павло II зберігає, звичайно, дистанцію і від ліберальних економічних ідей і ліберальної держави, які він часто звинувачує у вседозволеності та моральному релятивізмі. Критика індивідуалізму в ім’я загальних цінностей часто звучить у висловлюваннях Папи.
Він вважає, що недоліки лібералізму особливо згубні для посткомуністичних країн. Ринковій економіці, на його думку, незважаючи на її практичну ефективність, часто бракує щирості та людяності. Ринок, вважає він, — це перевага, що віддається підприємництву на шкоду людській солідарності.
Тому Іван Павло II не є прихильником сучасної Західної цивілізації з її відмежуванням від світових цінностей, протиставляючи їй душевність тих суспільств, в яких ще свіжа пам’ять про десятиріччя диктатури. Як і Олександр Солженіцин, Папа вірить у те, що, передусім, протистоячи тоталітаризму, людина змогла дійсно здобути свободу і зберегти головні цінності цивілізації.
Зізнаюся, моє ставлення до спадщини комунізму є скептичнішим. Тиск тоталітаризму дійсно породив таких видатних людей, як Іван Павло II та Олександр Солженіцин, людей, яким віра в Бога принесла свободу від брехні та самотності. Але тієї ж мети досягли і Андрій Сахаров із Вацлавом Гавелом, які відстоювали головні цінності з погляду і мовою мирського гуманізму.
Втім, у більшості людей життя в умовах тоталітарної диктатури не було гідним; це було, швидше, щоденне занурення у брехню, духовну розпусту та корупцію. Саме тому посткомуністичні суспільства не виявляють жодного благородства або неупередженості, що сильно відрізняє їх від Заходу. Крах комунізму залишив величезну чорну діру в душі суспільства, яку заповнюють сьогодні націоналізм, забобони та західний консюмеризм.
Однак у головному Іван Павло II має слушність: світ після комунізму — як Захід, так і Схід — перебуває в духовній кризі, і Папа хоче, щоб він усвідомив усю важливість головних людських цінностей. Справді, Папа стрясає підвалини цього світу словом і ділом: світ хоче жити в багатстві та комфорті, а він нагадує нам, що треба також жити із гідністю.
І, нарешті, Іван Павло II не потрапляє в жодну з категорій і часто поєднує в собі протилежності: заперечення компромісів з екуменізмом, жорсткість із теплотою, відвертість розуму з дотриманням канонічного богослов’я. Він консерватор, який любить свободу, і «торговець миром», який засуджує несправедливість, нагадує нам, що милосердя важливіше за справедливість. Цим він уособлює парадокс Християнства: непорушні вічні принципи, доповнені розумінням та терпимістю.
Через двадцять п’ять років після від’їзду Івана Павла II до Риму ми, поляки, залишаємося вдячними йому за допомогу у здобутті свободи. Добре, що Іван Павло II серед нас. Світові, в якому все змінюється, потрібен хранитель вічних цінностей.
Адам МIХНIК — головний редактор газети «Gazeta Wyborcza» (Польща).
