Увесь світ пильно стежить за розвитком відносин між Україною та Росією. Багато хто на Заході погоджується з тим, що нове українське керівництво має підтримувати неконфліктні відносини з північним сусідом. У той же час, після харківських угод на Заході з’явилися побоювання, що Київ може зайти надто далеко в поступках російському керівництву заради отримання фінансової підтримки. Можна не сумніватися, що з не меншою увагою на Заході спостерігатимуть за першим офіційним візитом російського президента Дмитра Медведєва в Київ, що розпочався вчора. «День» звернувся до заступника директора Московського центру ім.Карнегі Сема ГРІНА з проханням дати оцінку можливим результатам цього візиту.
— Пане Грін, чого, на вашу думку, сподівається досягти російська сторона, й, зокрема, президент Дмитро Медведєв, під час його першого офіційного візиту до України?
— Хороше запитання. Мені важко уявити, чого можна було б досягти, чого не досягли досі (сміється). Я думаю, що під час цього візиту, швидше за все, головне — імідж. Це образ того, що триває перезавантаження в російсько-українських відносинах, і демонструється деяка дружність між лідерами. Можливо, російська сторона відчуває необхідність підтримати Януковича, який усе-таки стикається з певним нерозумінням тих поступок, які він уже зробив Москві. І, відповідно, Кремль хоче показати, що це робиться недаремно й що дивіденди від цих угод для України можуть виявитися цілком відчутними. Інша річ, я не впевнений, що це допоможе.
— Кому?
— Ні Януковичу, ні російській стороні. Насправді, абсолютно очевидно, що російська сторона користується слабкістю українського становища для того, щоб досягти того, чого досягти було б не можливо в інших умовах. Це, по суті, те саме, в чому Росія звинувачує Захід: що в 90-х роках, користуючись політичним становищем і економічною слабкістю Росії, Захід вимагав від Москви поступок, які не були на користь Росії. Це породило конфліктність, яку ми бачимо в російсько-західних відносинах до сьогодні. Моє побоювання полягає в тому, що все-таки угоди, які, можливо, й у короткострокових інтересах українського керівництва, але не в довгострокових інтересах української держави, можуть породити подальшу конфліктність у російсько-українських відносинах.
— На вашу думку, чи можна вважати успіхом української сторони підписання в Києві угоди про початок проведення демаркації кордонів між обома країнами?
— Гадаю, що українській стороні, безумовно, слід отримати хоч би щось символічне, звісно, краще було б щось матеріальне. Зважаючи на масштабність тих поступок, які вже зроблені, думаю, що російська сторона розуміє цю необхідність. Але навряд чи вона буде готова на щось більше, ніж символічні поступки. Можна, в принципі, погодитися з демаркацією кордону — цю картку Росія тримає в кишені, й вона для неї нічого особливого не варта. Певна річ, російській стороні хотілося б отримати угоду щодо «Газпрому» й «Нафтогазу». Але ми теж розуміємо, що це малоймовірно.
— Українська влада заявляє, що завдяки підписаним угодам з Росією, новим інтеграційним проектам співпраці в багатьох галузях промисловості Україна дістане додаткові можливості для інтеграції в ЄС. Що ви думаєте з цього приводу?
— Тут є раціональне зерно. І воно полягає в двох речах. По-перше, ніхто в Європі не зацікавлений в інтеграції України, яка матиме конфлікт з Росією. Європа не хоче конфлікту з Росією. По-друге, Європа не має бажання й можливості перейняти на себе чергову фінансово-економічну проблему. Те, що відбувається в Греції, може статися й у інших місцях, навіть із корінними членами Євросоюзу. Аби просуватися в сторону євроінтеграції, все-таки треба буде довести, що Україна самостійна й у якомусь плані самодостатня й не створюватиме зайвого головного болю. Інша річ, враховуючи розмах тих кроків, що були зроблені нещодавно в плані обміну активами з українською промисловістю й базування Чорноморського флоту РФ в Україні, я не дуже бачу в нинішнього українського керівництва бажання просуватися в бік євроінтеграції. Принаймні тільки на словах.
— Пане Грін, на вашу думку, чи може цей візит стати чинником у боротьбі за владу між Медведєвим і Путіним?
— Не думаю. Боротьба за владу в Росії все-таки вирішуватиметься не виборчими методами, а тим, кого буде висунуто на вибори — або Путіна, або Медведєва. Може бути й третє рішення. Тому їм не треба змагатися в популярності.
— Існує думка, що Медведєв хоче показати, що саме він, а не Путін вирішив питання з Україною. І, напевно, це все-таки слід враховувати в протистоянні цих двох політиків, прогнозуючи, хто може стати російським президентом 2012 року?
— Немає жодного протистояння з Путіним. Вони обидва грають в одній команді. Вони служать одним інтересам. У них є відмінності стилістичні й риторичні, але не політичні.
— А не могли б ви уточнити, яким інтересам служить російський тандем?
— Російська влада, хоч і консолідована, але вона не є монолітною. У країні існують конкуруючі внутрішньо владні та економічні еліти, ділові й корпоративні інтереси. Роль Путіна з Медведєвим полягає в тому, щоб оформити державність легітимним чином, показати публічне обличчя корпоративної російської держави й маневрувати між цими конкуруючими й протиборчими інтересами. Таким чином, вони обидва служать усім інтересам. Їхній інтерес — стабільність і дотримання балансу всіх цих інтересів.
— На вашу думку, чи можливе запозичення подібної схеми нинішньою українською владою, яка також хоче забезпечити стабільність в Україні?
— Немає такого президента, який би не прагнув забезпечити стабільність. Але влада в Росії створена на принципах того, що можна об’єднати всі конкуруючі інтереси за одним столом і розділити між ними фінансові й економічні потоки, а також інші активи. Звісно, між ними буде постійна конкуренція, яка не передбачає того, що хтось залишається за бортом. В Україні, як я розумію, просто немає достатніх активів і економічних потоків, аби всіх зібрати за одним столом. Хтось апріорі в українській політиці має залишитися за бортом. Тому в Україні політика зводитися до того, щоб бути за столом і не опинитися поза цією грою. Тому стабільність для Януковича є стабільністю його становища й тих інтересів, які він представляє за цим столом. Тоді як його опоненти хочуть його та його команду вигнати з-за цього столу й сісти за нього самим. У Росії хочуть зовсім іншої стабільності, яка дозволяє всім залишатися за цим столом. Це просто різні ігри.
