Процес створення Єдиного економічного простору Росії, Білорусі, України та Казахстану, здавалося б, «пішов» остаточно. Минулої п’ятниці Група високого рівня (Україну в ній представляв перший віце-прем’єр, міністр фінансів Микола Азаров) узгодила пакет, до якого входять проекти концепції Єдиного економічного простору, міждержавної угоди щодо створення ЄЕП і, як вказувалося у повідомленні прес-служби Азарова, своєрідну «дорожню карту» для учасників процесу, а також для тих, хто, можливо, захоче приєднатися до ЄЕП. Напрацьовано, мовилося в повідомленні, також концепції кількох десятків угод, що конкретизують інтеграційні процеси. Якщо ж говорити про концепцію створення ЄЕП, то вона, наголошено у повідомленні, базуватиметься на «київській формулі», тобто, на прийнятій під час засідання групи високого рівня 20 липня 2003 року у Києві ідеології «різношвидкісного та різнорівневого приєднання країн-учасниць» до повноінтеграційного економічного об’єднання. Тепер імовірно 4 серпня в Києві експерти попрацюють над тим, щоб остаточно доузгодити узгоджене та підготувати документи до їх розгляду главами держав. «Вирішальний крок», як його назвав віце-прем’єр російського уряду Віктор Христенко, заплановано на 15 вересня в Казахстані на черговій зустрічі Групи високого рівня. Весь процес триватиме, за його очікуваннями, від п’яти до семи років. Христенко також зазначив, як повідомляє Інтерфакс, що різнорівневий і різношвидкісний характер економічної інтеграції між цими чотирма країнами не повинен викликати жодної надмірної сторожкості, оскільки «найбільш просунуте об’єднання — Євросоюз — також демонструвало різнорівневу та різношвидкісну інтеграцію». Без коментарів, бо порівнювати філософію створення Європейського Союзу з ЄЕП було б щонайменше дилетантством.
Під час переговорів про створення ЄЕП окреслилися, умовно кажучи, два підходи: один — з боку «трьох» та «український». Український полягав у тому, що зона вільної торгівлі без вилучень (сьогодні, однак, йдеться про можливість, як мінімум, двох вилучень — нафти і газу. — Ред. ), зі свободою руху капіталів, товарів, послуг, робочої сили (майже як чотири свободи ЄС. — Ред.), з тим, щоб усе це базувалося на принципах Світової організації торгівлі (СОТ) — це добре. Голова НБУ Сергій Тігіпко обережно говорив про те, що про введення єдиної валюти, на чому наполягали в Москві, явно передчасно. Митний союз, який мався на увазі спочатку, — окрема тема. Його наявність не підпадає під обмеження СОТ. Але категорично закриває шлях до Європейського Союзу, вступ до якого, як незмінно заявляє українське керівництво, є стратегічною метою політики держави. Це підтверджували і представники ЄС, і дипломати країн-членів ЄС. Перший заступник міністра закордонних справ України Олександр Чалий кілька разів заявляв про те, що «нормальна країна не може дозволити собі двох інтеграцій». Доречно зауважити, що при створенні ЄЕП йдеться саме про інтеграцію. Згадки єдиної тарифної політики, конкурентної політики, виробити які планується у процесі створення ЄЕП, це тільки підтверджують.
Навряд чи потрібно бути економістом, щоб зрозуміти, що йдеться не про економічні вигоди. Розмови про вільну торгівлю у СНД тривають із моменту створення Співдружності та гальмується не без зусиль Росії. Договори та угоди про вільну торгівлю між країнами- учасницями Співдружності або забуті, або виконуються вельми вибірково. Христенко згадував, що ЄЕП не повинен підмінювати СНД — і тут, можливо, натяк на те, що Москва остаточно відмовилася від використання аморфної та практично безплідної Співдружності як інструмента реінтеграції.
Примітним є і те, що проект створення ЄЕП з’явився саме в той момент, коли Київ остаточно відмовився від повноправної участі в Євразійському економічному співтоваристві (ЄврАзЕС), куди його так настирливо запрошували. Ситуація виглядала таким чином, що українське керівництво просто поставили перед фактом. Дискусії з приводу цього проекту, який радник Президента України, директор Інституту стратегічних досліджень Анатолій Гальчинський назвав «геополітичним проектом Москви» розгорнулися вже після того, як Президент Кучма поставив свій підпис під документом, з яким і розпочалася підготовка до створення ЄЕП. Якихось чітких цифр, які б дозволили судити про плюси та мінуси від участі або неучасті України в цьому проекті, у короткостроковій, середньостроковій та тривалій перспективi громадськість досі так і не бачила. Питання про ресурси та цілі, природне для будь-якого бізнес- плану, в цьому випадку просто не обговорюється. Таким чином, горезвісна «ціна питання» залишається невідомою.
До того моменту, коли Україна дізналася, що вона починає вести переговори про вступ до ЄЕП, ще не було підписано протокол про доступ до ринків з Європейським Союзом, один із головних документів для вступу до СОТ. З його підписанням стало зрозуміло, що проект був, серед іншого, розрахований на те, щоб Україна не випередила на цьому шляху Росію. Саме тоді уперше заговорили про можливість «різнорівневої» та «різношвидкісної» інтеграції, хоч пропозиції Києва побудувати документи на принципах Європейського Союзу залишилися розмовами. Багато українських дипломатів та експертів переконані в тому, що ЄЕП може бути перспективним лише в тому разі, якщо він буде надійним інструментом, який гарантуватиме «прив’язку» України до Росії та її потреб. Багато в чому, кажуть у Києві, це спричинене переконанням, що не піддається логіці, в тому, що Росія без України не зможе відродитися як велика держава. Теза про те, що Росія повинна бути великою, містилася в щорічному посланні президента Росії Путіна.
Водночас мало хто може піддати сумніву те, що перешкоди для торгівлі, багато в чому штучні, слід усунути. Однак необхідність створення для цього дедалі нових організацій, з якимись наднаціональними органами (як у випадку з ЄврАзЕС та ЄЕП) викликає великий сумнів. Як і застосовність терміну «інтеграція» до пострадянських республік, які задекларували абсолютно різні напрями свого подальшого розвитку.
Українська дипломатія вельми стримано оцінює перспективи створення ЄЕП і м’яко кажучи, не показує, що буде щосили прагнути успіху цього заходу. До того ж, iз якоїсь дивної причини бажаючих приєднатися до «четвірки» більше немає.
Термін у п’ять—сім років, озвучений російським віце-прем’єром Христенком, може багато що означати. Наприклад, те, що за цей час в Україні буде створено, умовно кажучи, «проросійську» правлячу еліту, і тоді це буде зовсім інша справа. Або ж за цей час Україна зможе визначитися зі своїми відносинами з Європейським Союзом — і тоді тема ЄЕП буде вже неактуальною. До того ж, історія СНД вельми переконливо свідчить, що історією успіху не може похвалитися жодне пострадянське об’єднання.
