Конфлікт навколо Іраку перетворюється на каталізатор фундаментальних змін, причому не тільки на Близькому Сході, але й у трансатлантичних відносинах. До цих відносин було внесено кардинальні зміни завдяки рішучості адміністрації Буша-молодшого воювати проти Іраку, якщо потрібно, самостійно, а також розколу між європейськими урядами з питання, чи слід їм чинити опір, чи ж просто примиритися з війною, яку ніхто з них не вважає необхідною.
Відмінність між цією американо-європейською суперечкою і багатьма іншими до неї полягає в тому, що її підосновою є нова концепція американської могутності, яку адміністрація Буша-молодшого проштовхує з примітною відсутністю дипломатичної тонкості. Метою американців є керування за допомогою команд, а не переконання — концепція, яку уможливив розрив між Сполученими Штатами та Європою у військовій силі, розрив, який значно побільшав минулого десятиріччя. Зрозуміло, європейців є за що звинувачувати в їхньому сумному стані. Вони декларують спільну зовнішню політику та політику в галузі безпеки, практично не здійснюючи її, й обіцяли створити спільну оборонну структуру, не виділивши для цього коштів. У питанні щодо Іраку багато урядів, включно з Францією та Німеччиною, вважали за краще відвертати свій погляд, залишаючи важкі рішення Сполученим Штатам; їхні власні пропозиції надходять так пізно, що американцям здається, неначе їхньою головною метою є блокування американських дій. Але винуватити Європу за кризу означає надавати європейцям політичну вагу, якої вони не мають; вирішальну роль відіграють Сполучені Штати. Сполучені Штати відмовилися від звичного трансатлантичного ігрового поля. Саме з цим слід примиритися європейським урядам. Їм не залишається можливості виступати проти Сполучених Штатів, попри нинішні відмінності в підході до Іраку. Їм просто необхідно підлаштовуватися під наймогутнішу державу світу. Але вони зможуть це робити без відчуття приниження та невдоволення тільки у разі, якщо зуміють отримати більшу вагу в трансатлантичній шкалі впливу.
Розкол між європейцями у питанні щодо Іраку продемонстрував, що Європейський Союз у складі 25 членів не зуміє виробити єдиної думки з жодного питання, де Сполучені Штати виступають проти. Якщо Європа хоче мати політичну вагу, їй необхідно сформувати альянс у складі групи провідних країн, сповнених рішучості провадити єдину політику та об’єднувати свої засоби. Ця ідея, яку вперше сформулювали майже 10 років тому і яку часто відкидають, сьогодні є єдиною ідеєю, яка здатна витягнути Європу з її трансатлантичного глухого кута. Ядро групи провідних країн повинні становити дві країни, — Франція та Німеччина, єднання яких є невід’ємною умовою європейської єдності. Однак обом країнам доведеться піти набагато далі в інтеграції своєї політики та ресурсів, оскільки їм доведеться залучити інші країни. Для того, щоб піти далі в питанні інтеграції політики та ресурсів, необхідно зробити такі кроки, від яких буде неможливо відмовитися, наприклад, об’єднати військово-повітряні сили двох вищеназваних країн. Для залучення інших країн потрібно, щоб обидва уряди припинили свою безглузду практику зневаги і недостатньої поваги до менших членів ЄС, очевидну в їхніх зарозумілих деклараціях у січні з нагоди 40-ї річниці франко-німецького договору. Чи спрацює це? Перспективи не особливо світлі, зважаючи на національне марнославство та бюрократичні рефлекси, усе ще сильні в Європі. Але якщо Європі й потрібне нагадування про зростаючу за спіраллю ціну цих пануючих відносин, то іракська криза та її більш значні наслідки таке нагадування забезпечують.
Як Європі, так і Америці доведеться пошукати способів обмеження збитків, завданих їхніми нинішніми розбіжностями, збитків, які зростатимуть, якщо тільки Сполучені Штати нападуть на Ірак без підтримки Організації Об’єднаних Націй. Однак відновлення трансатлантичних відносин більше не є питанням ліквідації заподіяної шкоди, після чого можна було б поводитися так, ніби нічого не змінилося. Сполучені Штати поклали край колишнім відносинам. Вони можуть відродитися знову тільки у разі, якщо Європа відродиться в новій якості.
