ЄГОР ГАЙДАР
Учора почалося тижневе європейське турне президента Сполучених Штатів Джорджа Буша. Вже друге за його 16-місячний президентський термін. У Росії, щоправда, американському лідеру доведеться побувати вперше. Хоча саме переговори Путіна і Буша вважаються головними у всій поїздці гостя із Вашингтона. Очікується, що внаслідок російсько-американської зустрічі буде підписано угоду про скорочення ядерних боєголовок та стратегічну стабільність. Наступного ж вівторка у Римі лідери країн НАТО та російський президент підпишуть документ про співпрацю у рамках так званої «двадцятки», нового механізму співробітництва між 19-ма членами Альянсу та Москвою. Чим викликана така честь для Росії? Тільки участю в антитерористичній коаліції? Автор цiєї статті, колишній російський прем’єр-міністр Єгор Гайдар наводить деякі інші аргументи на користь путінської політики.
23 травня у Кремлі зустрінуться два ліберала, які ратують за вільний ринок : один — колишній нафтопромисловець, син президента США, а другий — колишній агент КДБ, син заводського майстра із Санкт-Петербурга. Незважаючи на своє дуже різне походження, президенти Джордж Буш-молодший та Володимир Путін настирливо й неухильно проводять курс на тісне партнерство. Дійсно, співпраця у війні проти тероризму, нещодавня угода щодо скорочення запасів ядерної зброї та зближення Росії й НАТО є, здається, тільки початком процесу, який щодня поглиблює інтеграцію Росії із Заходом.
Але, що дивно, ці дві людини, схоже, найкраще знаходять взаєморозуміння саме в економіці. Можна, звичайно, умовити президента Буша повірити в те, що нинішній успіх російської економіки цілком є результатом високих світових цін на нафту. Однак, незважаючи на високі ціни, різниця між тим, як управляли російськими нафтовими компаніями на початку 1990-х і як ними управляють нині, дуже кидається у вічі, щоб її не помітити. Аналогічно не можна не помітити удосконалень в управлінні харчовою промисловістю, що привели до різкого збільшення обсягів та якості продукції, що випускається. У всій економіці ресурси у підсумку перетікають у набагато ефективніший і добре організований ринковий сектор, а не вливаються у погано керованi радянськi індустріальнi «динозаври».
Тих, хто знає Росію, цей поворот подій вражає. Чотири роки тому великі російські компанії були зацікавлені у державних субсидіях, а не у структурних реформах. Тепер лідери ділового світу вважають, що капіталізація їхніх компаній на фондовій біржі залежить від інвестиційного клімату. Для них має значення вартість їхніх активів. Вони хочуть знати, який кредит вони можуть взяти за кордоном, або за якою ціною можна продати акції їхніх компаній у Нью- Йорку або Лондоні.
Це перетворення не є повністю заслугою Путіна, але те, чого він досяг за останні два роки, значно перевершує будь-які очікування, які будь-хто міг собі дозволити: спрощений податковий кодекс, прогрес на шляху вступу до СОТ, правова реформа, посилення прозорості. Хоча, якщо ціни на нафту різко впадуть, він зіткнеться з великою політичною проблемою: щоб було видно результати могутніх структурних реформ, зазвичай потрібні не місяці, а роки. Значне економічне зростання, яке нещодавно почалося в Росії, частково є результатом реформ початку 90-х, а досягнення реформ 2000 і 2001 рр. скільки-небудь помітно позначаться на економічних показниках тільки, скажімо, 2005 року.
Але у Путіна є істинне політичне чуття, як справитися з такою бідою. У цьому він нагадує колишнього президента США Рейгана, чия популярність мала корені у здатності відчувати бажання громадськості точніше, ніж це вдавалося його опонентам. Відмінною рисою таких лідерів у будь-якому політичному контексті є те, що вони розуміють, чого хоче громадськість.
Російські вчені мужі передбачають: якщо темпи зростання економіки впадуть, то це ж станеться і з підтримкою реформ з боку громадськості. Громадськість бажає, щоб усе було добре, з погляду елементарного здорового глузду. Вона хоче зростання економіки і хоче його зараз. Тому Путін звернувся до проблеми відставання у надзвичайно простий спосiб: у своєму зверненні до нації він зажадав 8% економічного росту на рік, а не помірних 3— 4%, запланованих міністрами його уряду. Роблячи так, він, мабуть, дотримується кредо Станіслава Струміліна, відомого діяча епохи радянської «воєнної економіки», що проводилася наприкінці 20-х, який сказав: «Я швидше встану за високі темпи економічного зростання, ніж сяду (у в’язницю) за низькі».
Але, заявляючи про свою прихильність цiй меті, Путін не спонукає робітників знову стати стахановцями і «перевиконувати виробничі норми». Повернення системи центрального планування навряд чи є можливим. Замість цього Путін підтримує полум’я громадської підтримки реформ, розводячи вогонь під державною бюрократією.
Адже російська громадськість переконана на всі сто, що саме російська держава, що роздулася і при цьому залишається неефективною, є найбільшою загрозою для економіки країни. Вона знає, що бюрократичний апарат залишається надмірно великим і що державні службовці зберігають за собою додаткові пільги — автомобілі, дачі, медичне обслуговування та інші блага, в той час як більшість простих росіян сяк-так перебиваються на своїх мізерних зарплатах та врожаях зі своїх городів.
Громадськість також знає, що бюрократи скористаються будь-якою тактикою, що забезпечує інерцію і, отже, їхнє виживання. Наприклад, радянська система управління державними фінансами залишається по суті незрушеною. Невитрачені заплановані державні витрати, як правило, переносяться на наступний рік, незалежно від того, чи будуть вони використанi для досягнення конкретної та необхідної мети. Військові реформи уповільнилися, неначе у Росії є сила-силенна часу, для того, щоб упорядити й модернізувати свій оборонний потенціал. Коротше кажучи, бюрократи роблять все, що можуть, щоб змусити уряд сидіти у них на руках.
Таким чином, Росія, яку незабаром відвідає Джорж Буш-молодший, — це країна, в якій проходить пост-революційна економічна стабілізація, що супроводжується боротьбою реакційних сил проти центрального уряду, — боротьбою, яку ведуть не російські регіони, а власні державні бюрократи. Хтось може заперечити, що реакційним є саме відновлення центральної влади, що проводиться Путіним. Але втілення ліберальної ідеології не вимагає того, щоб держава була некомпетентною та слабою. Для цього потрібно, щоб держава у розумних межах прагнула втручатися у суспільне й економічне життя, але при цьому влада і ресурси повинні рішуче використовуватися саме у тих галузях, для яких вони призначені. Путін створює країну саме такого типу.
Проект Синдикат для «Дня» Єгор ГАЙДАР, колишній прем’єр-міністр Росії, нині член думської фракції Союз правих сил.
