Візит Генерального секретаря НАТО до Москви (29—30 жовтня), в ході його прощального турне європейськими столицями, явно вийшов за рамки суто протокольного заходу. Власне, дещо сенсаційний формат діалогу задали заяви Джорджа Робертсона, які пролунали напередодні. Перебуваючи в Берліні, 26 жовтня Робертсон припустив можливість у близькому майбутньому приєднання Росії до Північноатлантичного альянсу. При цьому він зробив вельми цікаве для посадовця його рангу визнання, що не береться передбачити, яким буде НАТО через десять років.
Порівнюючи позиції сторін, можна констатувати спроби як керівництва НАТО, так і російської верхівки «звірити годинники» — з тим, щоб послабити наявні протиріччя, зберігаючи при цьому свободу маневру, як, проте, і розширити простір для подальшої конструктивної співпраці.
Оцінюючи позицію керівництва Альянсу в контексті відносин НАТО — Росія, доречно виділити ряд акцентів:
— визнається наявність широкого спектра загальних загроз і викликів, що стоять перед Росією й Альянсом;
— між Росією та НАТО встановився досить високий і активний формат взаємодії. Росія як рівноправний партнер представлена у Раді РФ — НАТО, яка проводить регулярні засідання та консультації, хоча загалом займається обговоренням відносно другорядних питань;
— процес розширення НАТО триватиме;
— боротьба з міжнародним тероризмом залишається серед пріоритетів співробітництва між НАТО та Росією;
— у самому Альянсі зберігаються істотні протиріччя щодо моделі загальноєвропейської політики у сфері оборони та безпеки. У зв’язку з цим лорд Робертсон висловлював негативне ставлення до спроб деяких країн ЄС створити власну європейську армію, яка могла б у перспективі стати конкурентом НАТО. Зокрема, Робертсон переконував лідерів Франції та ФРН, що «у плані проведення воєнних операцій ЄС міг би продовжувати користуватися ресурсами Північноатлантичного альянсу», як це мало місце на Балканах у 90-і роки.
На цьому тлі перспективу активізації незалежної воєнно-політичної стратегії Росії, сформульовану в новому варіанті російської воєнної доктрини, НАТО явно вважає небажаною. Особливо з огляду на передачу НАТО контролю за проведенням воєнної операції в Афганістані, а також негативного ставлення російського міністерства оборони до перебування в Середній Азії військових баз та об’єктів США й НАТО. Зрозуміло, обіцянки членства Росії в Альянсі були покликані, насамперед, згладити наявні розбіжності, а також не допустити загострення їх в найближчому майбутньому. Зрозуміло, враховуючи ці міркування, представники НАТО явно утримувалися від критики нової російської воєнної доктрини.
Що ж стосується російського керівництва, то його логіка визначалася завданнями підвищення статусу Росії у світовій політиці як регіонального «центру сили». Саме в цьому плані лежить відповідь на запитання, чому російська сторона свого часу відмовилася від гучних словесних демаршів проти розширення Альянсу, хоча на рівні політичного аналізу цей процес завжди сприймався негативно. Натомість російське керівництво зробило ставку на підвищення впливу Росії на прийняття рішень у рамках НАТО, що стосуються проблем міжнародної безпеки. Володимир Путін підтвердив зацікавленість у співпраці Росії з НАТО і віддав розпорядження про підготовку весною 2004 р. спільних з Альянсом військових навчань. При цьому доречно нагадати, що вперше Росія взяла участь у навчаннях у рамках програми «Партнерство в ім’я миру» лише у червні 2003 р. («Cooperative Best Effort-2003» у Вірменії). У свою чергу, керівництво НАТО схвалило план взаємодії Росії з місією Альянсу в Афганістані, запропонований російським міністром оборони Сергієм Івановим. Зазначалося, що Росія та НАТО близькі до укладення угоди про спільну оцінку небезпеки розповсюдження зброї масового знищення.
Виступаючи на міжнародній конференції «Чи потребує Росія НАТО?», Робертсон наголосив, що за часів будь-яких криз не можна ставити під загрозу взаємодію між Москвою та Альянсом — Росія й НАТО розробили план спільної участі у створенні систем ПРО театру воєнних дій, підготовлено рамкову угоду щодо порятунку екіпажів підводних човнів. Успішно проведено ряд спільних операцій з цивільного надзвичайного планування. Серед головних напрямів взаємодії між Росією і НАТО також відзначено формування нових вимог і критеріїв проведення миротворчих операцій, спільна оцінка загроз тероризму та розповсюдження зброї масового знищення, координація дій з реформування військових структур НАТО й Росії.
Звісно, у Москві лорду Робертсону висловили ряд жорстких претензій з боку російських політиків та експертів, зокрема — з боку російських лібералів (віце-спікер Держдуми Володимир Лукін). Зазначалося, що співробітництво РФ і НАТО не повинне призводити до витiснення Росії із зарубіжних ринків військової продукції та «необхідно визначитися, чи повинна уніфікація військових параметрів Росії та НАТО торкатися питань військової співпраці Росії з іншими країнами». Або, що стратегія розширення НАТО була у принципі неправильною, оскільки «не змінилася ситуація в зоні дії Альянсу з погляду безпеки». Що політика розширення НАТО призвела до досить серйозного ускладнення відносин всередині самого Альянсу, оскільки, зокрема, ускладнився процес прийняття рішень.
У цій атмосфері в ході московського візиту генсека НАТО українське питання (у контексті завуальованих претензій російської сторони на острів Тузла) не зачіпалося, хоча раніше лорд Робертсон обіцяв обговорити його з російським керівництвом. Можна погодитися з тим, що обговоренню проблеми Тузли явно не сприяли ані спектр обговорюваних проблем, ані тональність переговорів. Але річ навіть не в тім, що офіційний Київ, на відміну від Москви, ніколи не перешкоджав розширенню НАТО та визнавав позитивні наслідки розширення простору безпеки і усунення «сірої зони» в Центральній Європі. Це більше стосується питань етики відносин і сприйняття керівництвом Альянсу своїх зобов’язань щодо периферійних партнерів і союзників.
Істотнішою здається пряма зацікавленість НАТО у поглибленні співробітництва з Росією на тлі загальної неясності майбутнього етапу відносин з Україною. Слід прямо визнати, що екстенсивні можливості розвитку відносин між Україною та НАТО на основі Хартії про особливе партнерство 1997 р. здебільшого вичерпані. Далі, за логікою речей, має бути повноправне членство, до чого Україна готується.
У Хартії прямо вказані зобов’язання України та НАТО щодо «неподільності безпеки всіх держав у регіоні ОБСЄ». Прямо зазначено, що «жодна держава не може розглядати будь-яку частину регіону ОБСЄ як сферу свого впливу». У цьому плані, зрозуміло, Україна має право використати передбачені Хартією механізми консультацій із питань безпеки, включно з власною безпекою.
Інша річ, що на нинішньому етапі російська сторона не може на офіційному рівні висунути Україні територіальні претензії, вдаючись до завуальованіших методів. Тому для української сторони було б найбільшою помилкою і навіть дурістю допустити легалізацію територіального спору або навіть натяку на його наявність у будь-якій формі, а також погодитися на «цікаву» пропозицію російської сторони вивести із Тузли прикордонну заставу. Адже одна річ — намивати дамбу на безлюдну та неохоронювану косу, а інша — грати в наївність на очах військовослужбовців, які діють за статутом вартової служби.
Що стосується членства Росії в НАТО, про що говорив Генеральний секретар, який йде у відставку, то експерти оцінюють таку перспективу як вельми незначну. Політика російського керівництва орієнтується на розмивання домінуючої ролі США та НАТО у сфері міжнародної безпеки, тому ставити свої рішення та дії під контроль західних альянсів Росія у принципі не збирається.
