Суд над полковником Будановим, переконана Ніна Хрущова, слід розглядати як лакмусовий папірець, який свідчить про істинний стан справ у Росії — так само, як справа Дрейфуса свого часу виявила хвороби тогочасної Франції. Зовні все виглядає навіть привабливо — справу передано в суд, ведеться гучний процес з дотриманням демократичних принципів. Однак на практиці виявляється, що армія залишається заручником традицій минулого та ілюзій, сповідуваних зверху до низу, заручником наявної системи організації суспільства. Честь же армії захищається інакше.
Суд не використав таємних матеріалів, щоби забезпечити звинувачувальний вирок. Розгляди проходять у відкритому суді, а не в камері. Однак суд над полковником Будановим у Ростові-на-Дону, якого звинувачують у викраденні, згвалтуванні та вбивстві чеченської дівчини Ельзи Кунгаєвої, нагадує відому справу Дрейфуса, що розділила Францію сто років тому.
Тоді французька армія зализувала рани після поразки біля Седана й заснування німецької імперії Бісмарка. Як висловився один з героїв роману того часу, написаного французьким письменником Анатолем Франсом, повага до армії — «це все, що залишилося від нашого славетного минулого. Це втішає нас сьогодні й дає надію на майбутнє». Роздуте почуття втраченої слави підбурило французьких офіцерів сфальсифікувати докази щодо обвинувачення капітана Альфреда Дрейфуса у шпигунстві на користь Кайзера.
Російська армія сьогодні не є оплотом реакційного монархізму й антисемітизму, який визначав поведінку французьких офіцерів у справі Дрейфуса. Однак присутнє почуття гіркоти, спричинене втратою Росією статусу наддержави, посилене втратою армією ресурсів і престижу. Ставлення армії, президента Путіна й Кремля до справи полковника Буданова формується під впливом почуття оголеної, змученої й ураженої гордості.
Російські офіцери вважають усіх опонентів ворогами армії та ворогами Росії. Однак на відміну від своїх французьких колег початку ХIХ століття, російський офіцерський склад в основному аполітичний, незважаючи на десятиліття диктатури.
Не всі офіцери є комуністами за переконанням, не всі вони росіяни за національністю й не обов’язково націоналісти. Хтось із офіцерів має всі ці характеристики, хтось — лише деякі з них. Але армія загалом — не противник демократії. Здається, що вона добре засвоїла урок триматися подалі від політики після того, як збройні сили були спершу залучені до путчу проти Михайла Горбачова в серпні 1991 року, а потім швидко поміняли бік, коли молоді офіцери й солдати відмовилися виконувати накази.
Проте, незважаючи на старання президента Путіна зробити армію професійнішою, ніж за радянських часів, офіцерський склад зберігає більшовицький світогляд, який сприймає в багнети критику з боку цивільних осіб. Для армії з жебрацьким фінансуванням, чиї офіцери роками чекають підвищення й живуть у жахливих сибірських гарнізонах, єдиною компенсацією залишається престиж: почесті, захищеність і кастова відособленість — словом, повага за перемоги над Наполеоном і Гiтлером.
Справа полковника Буданова ставить під сумнів уже вкорінене почуття честі. Коли близько року тому розпочався суд, створилося враження, що демократична Росія наздоганяє цивілізований світ, змушуючи військових офіцерів відповідати перед законом. Російські ліберали спочатку вітали справу Буданова як знак, що країна відповість на звинувачення у здійсненні військових злочинів у Чечні.
Минулого місяця військовий прокурор прийняв заяву Буданова, що він перебував під час вбивства дівчини в стані тимчасової неосудності, й зняв з нього обвинувачення у вбивстві. (Обвинувачення у згвалтуванні було знято раніше з незрозумілих причин.) Обвинувачення почало говорити про дівчину як про чеченського снайпера із сім’ї снайперів.
Розгніваний міністр оборони Сергій Іванов звільнив прокурора, який був готовий зняти з «героя»- патріота решту обвинувачень. Новий прокурор відновив розслідування, знову озвучив обвинувачення й відмовився визнати Буданова невинним на підставі неосудності.
Однак, скоріше за все, Іванов втрутився не через побоювання здійснити судову помилку, а тому що Кремль розумів, що вердикт, який реабілітує Буданова, зробить саму армію вразливою. Критики стверджуватимуть, що збройні сили не можуть контролювати своїх офіцерів, а це може здійняти хвилю жорстокості в Чечні, де справа полковника Буданова є лише краплею в морі.
Таким чином, лише звинувачувальний вирок з поправкою на висновки експертизи щодо неосудності задовольнить громадськість. Зрештою, армія не може відповідати за вбивство, скоєне неосудною людиною.
Але простих психіатрів не допустили до проведення експертизи над так званим неосудним Будановим. Натомість його обстежили лікарі з Московського інституту психіатрії імені Сербського, які зганьбили себе за часів Брежнєва тим, що лікували дисидентство як одну із форм шизофренії й піддавали впливу психотропних препаратів таких пацієнтів, як Володимир Буковський, допомагаючи їм оцінити переваги радянського ладу. Команда із Сербського заявила, що полковник Буданов був тимчасово неосудним у момент вбивства через «патріотичний запал».
Як і у справі Дрейфуса, російська армія залишається заручником своїх друзів — твердолобих комуністів, великоруських шовіністів, націоналістів і всіх антидемократичних і антиреформаторських груп, що перетворюють захист честі армії на клич для своїх темних кампаній. Честь армії нині, дійсно, настільки залежить від того, чи визнають Буданова й винним, i неосудним, що Росія стоїть на порозі виголошення суто політичного вироку. Як і у випадку зі справою Дрейфуса, таке патетичне перетворення закону на пропаганду викличе зрештою ще більш гірке почуття сорому, що залишиться у багатьох поколінь після того, як прихильники Буданова втратять всіляку довіру.
Ніна ХРУЩОВА — старший науковий співробітник університету Нью Скул.
