Демарш Росії щодо Данії, яка відмовилася заборонити проведення чеченського конгресу, примушує замислитися про те, як позначиться посилення російської зовнішньої політики на пострадянських державах, в тому числі і на Україні. Однак, на думку члена Наукової ради Московського центру Карнегі, доктора iсторичних наук Лілії ШЕВЦОВОЇ, Москва не може дозволити собі тривалої конфронтації в рамках пострадянського простору, а сценарій перетворення Росії на бонапартистську диктатуру малоймовірний. Російське суспільство сьогодні, вважає Шевцова, розколоте, але наявність великого числа тих, хто не готовий «жити в клітці», — достатня гарантія від ксенофобії та тоталітаризму.
— Які причини трагедії на Дубровці?
— На мою думку, у трагедії із заручниками є певне міжнародне коріння, але насамперед ця криза, як і в цілому проблема Чечні, — це внутрішня проблема Росії. Отже, необхідно шукати не силові, а мирні способи розв’язання цієї проблеми.
Подібних терактів можна було чекати давно, тому що в умовах двох воєн виросло нове покоління чеченців — втрачене покоління, яке не знає нічого, крім зброї, «Калашникова», крові та закону кровної помсти. Це саме ті люди, які привезли чеченський закон кровної помсти до Москви.
Чи можна було думати про мирне розв’язання кризи із заручниками? Теоретично мирне вирішення було б можливим, якби, по-перше, на те була воля Путіна і російського керівництва, а по-друге, якби було з ким говорити в Чечні. Дуже багато московських лібералів сподівалися, що Масхадов як легітимний президент Чечні може стати таким співрозмовником і партнером по переговорах. Але, на жаль, або він був пов’язаний із терористичним актом, а в такому випадку можливість його використання як переговорника відпадала сама собою, або ж російське керівництво не було готове ні до яких переговорів.
До 23 вересня, згідно з опитуванням, 57% російських громадян виступали за мирне розв’язання чеченської проблеми, 35% — за силове. І коли людей запитали, миром чи силою вони б хотіли вирішити кризу із заручниками, практично ті ж 57% відповіли, що віддали б перевагу мирному розв’язанню. Російська громадськість була більш схильна поставити на перше місце життя людини, а не інтереси еліти, держави, так би мовити, збереження обличчя Росії.
Є різні дані відносно суспільної свідомості після московської трагедії. Зокрема, є дані ВЦИОМ, які говорять про те, що Путін втратив близько 6 пунктів свого рейтингу по країні, і 12% — у великих містах, в тому числі в Москві. Це свідчить про те, що чимала кількість росіян все ж виступала і проти силового розв’язання кризи, і проти того, як ставилися до людей вже після взяття театрального центру — проблема з газом, чисто радянський метод приховання правди і так далі. Тому зараз я б не перебільшувала крен російського суспільства у бік політики «сильної руки». Суспільство залишається розколотим. Значна частина його розуміє, що Чечня — це незагоєна рана, і посиленням килимового бомбардування чеченську проблему не вирішити. Силове розв’язання буде провокувати лише ланцюг реакції у відповідь — до такого висновку прийшла Велика Британія у конфлікті з Ірландією, рано чи пізно прийде до цього висновку і Шарон у Ізраїлі, і росіяни також колись із цим погодяться. Тим більше, що тепер ми в Чечні маємо справу не з колишнім радянським полковником Масхадовим, з яким можна було говорити, а з поколінням, яке навряд чи добре говорить по-російськи, яке в Росії і в росіянах бачить свого кровного ворога. Тому треба шукати тих співрозмовників, ті сили серед помірних сепаратистів, з якими ще можна про щось домовлятися.
— Про що ж можна домовлятися?
— Я думаю, що сьогодні абсолютно неможливе повне виведення російських військ із Чечні. Росія одного разу вже це зробила — і Чечня перетворилася на криміногенну чорну діру. Крім того, очевидно, що Чечня вже не сприйме себе як суб’єкт Російської Федерації на тих же правах, що й інші російські регіони. Може йтися, по-перше, про припинення вогню, по-друге, про різні форми розширення чеченської автономії, і, по-третє, про коаліційні форми управління Чечнею, коли до влади прийшли б різні політичні сили, а не тільки ті, яких висуває Москва. Чи прийдемо ми до такого рішення? Безсумнівно, але не виключено, що це може бути тільки через рік-два. Коли почнеться і в Чечні, і в Росії зрозуміють, що треба знайти шляхи співіснування.
— Півтора роки тому Владислав Флярковський у бесіді з українськими колегами на запитання «Ну як там у вас?» відповів: «Країна ходить навшпиньках». Наскільки ця фраза застосовна до того, що сьогодні відбувається в російському суспільстві, якщо говорити не лише про його ставлення до чеченської проблеми, а й про його готовність пожертвувати якоюсь частиною своїх свобод ради безпеки?
— Я думаю, що якщо ми візьмемо ті 45—47 відсотків населення, які виступають за силове розв’язання чеченської проблеми, які ставлять проблему особистої безпеки як основну, то ця частина населення готова ходити навшпиньки, готова підтримати вже не напівавторитарний, напівадміністративний, а жорсткий режим із домінуючою роллю силових структур, готова до закриття незалежних засобів масової інформації (їх і так залишилося вже небагато), готова до розпуску парламенту, до повернення до своєрідної прагматичної диктатури. Недаремно навіть деякі із російських лібералів, вчорашніх демократів, закликають Путіна бути Піночетом.
Але, водночас приблизно 44—47%, майже половина населення, люди, які останні десять років постійно голосують за прозахідну орієнтацію, голосують за те, що особистість вища від держави, вони не готові жити в клітці, не готові повернутися до ходіння навшпиньки. Ця частина населення не протестує активно, не виходить на вулиці і так далі. Вона живе ніби окремо від системи, поза державою, вона заглибилась у своє приватне життя. Але якщо її позбавити й інших атрибутів свободи, незалежності, каналів впливу, вона ще може себе проявити. Поки ще важко сказати, в яких формах. Важливо, що ця частина населення здорового, прагматичного складу. Насамперед, це населення великих міст, це новий, поки ще не дуже зміцнілий російський середній клас, підприємці, інтелігенція, молоде покоління — покоління Інтернету. Ці люди поки що не організовані в якусь партію, вони розкидані по партійних засіках. Багато хто із них голосував за Путіна. Але, до речі, голосуючи за Путіна, вони голосували за прозахідного демократичного лідера, а не за бонапартистську диктатуру. Тому говорити про те, що Росія неминуче увійде в смугу нового жорсткого тоталітаризму було б помилково, хоч тенденція така проглядається. Є політичні сили, які хотіли б її підтримувати, є частина населення, яка її підтримує. Але якщо інша, практично рівна частина суспільства проти, і якщо у влади немає коштів, достатніх поліцейських ресурсів, то примусити суспільство ходити по струнці, я думаю, буде дуже важко. Такий сценарій малоймовірний.
— Ви вважаєте, що сам факт існування в Росії цієї пасивно протестуючої ліберальної частини суспільства, нехай навіть вона зараз, як ви говорите, живе своїм життям, дасть Росії імунітет проти ксенофобії, проти синдрому «бий чорних»?
— Безсумнівно. Хоч повністю ліквідувати випадки погромів і сплеск маргінальних настроїв дуже важко. Це важко і в будь-якому іншому суспільстві — подивіться на Австрію, Німеччину або Францію.
— Сполучені Штати використали ситуацію, що склалася після 11 вересня 2001 року, для безкомпромісного посилення своєї зовнішньої політики. Чи піде Росія за цим прикладом? Чи треба чекати більш жорстких, більш наступальних дій Росії у зовнішній політиці і, зокрема, на території колишнього Радянського Союзу?
— Існують політичні сили і угруповання в Росії, які проводять аналогії між 11 вересня і 23 жовтня, і які бажали б, щоб Путін спробував здійснити доктрину превентивних ударів Буша. Спробою змалювати цю російську доктрину попереджувального удару була риторика по відношенню до Грузії. Але, як ви пам’ятаєте, Путін відмовився від конфронтації з Тбілісі не тільки під впливом Заходу, а й під впливом власного прагматизму — така конфронтація економічно недоцільна і невигідна. Я не виключаю войовничої риторики відносно інших держав з боку певних традиціоналістських сил у Москві, їх представники дуже активні, в тому числі й в інтелектуальній еліті. Я не виключаю моментів конфліктності з рядом держав, насамперед з Грузією, не виключаю їх і у відносинах між Росією та Україною. Але водночас проти цього є протиотрута — це і весь малюнок політичного лідерства Путіна, і урядова команда, як і частина російського істеблішменту, зацікавлена у взаємовигідній співпраці з новими незалежними державами. Я не виключаю можливості зигзагів, але водночас не допускаю думки про те, що Росія може собі дозволити розкіш тривалої конфронтації в рамках пострадянського простору. Думаю, ми цього можемо уникнути.
— Як, на вашу думку, будуть розвиватися відносини Росії із Сполученими Штатами як лідером антитерористичної, а сьогодні антиіракської, коаліції, а також відносини Росії з Європейським Союзом?
— Відносини Росії та Сполучених Штатів, думаю, можна визначити рамками союзництва в антитерористичній коаліції. Але Росія і США — не партнери. Для того, щоб вони стали партнерами, потрібне дещо більш істотне, ніж лише спільна боротьба проти спільного ворога. Чи стануть Росія і США партнерами — залежить від обох країн. Це партнерство вимагає передусім розширення співпраці в економічній області і розширення спільності геополітичних інтересів. Поки цього немає.
З Євросоюзом у Росії набагато більше підстав для партнерства у разі вдосконалення розвитку відносин в економічній площині. Поки що це більшою мірою гра в одні ворота: майже 48% російського експорту в Європу становить газ та енергоресурси, імпорт із Європи не такий істотний. Потенціал для партнерських відносин є, але реально вони відсутні. З’являться, очевидно, тоді, коли Росія забезпечить належні економічні умови — насамперед, відповідний правопорядок, гарантії інвестицій, коли ЄС буде зацікавлений брати участь у проектах на території Росії.
ДО РЕЧІ
Міністр оборони Росії Сергій Іванов заявив про припинення скорочення федерального угруповання в Чечні і початок нової, «жорсткої, але адресної» воєнної операції, повідомляє Інтерфакс. Минулої п’ятниці Іванов стверджував, що виведення військ буде тривати. Тепер же він сказав, що мета нової операції, яку буде проведено у всіх районах республіки, — «запобігти загрозам у зародку». Іванов послався на нову інформацію про те, що «на території Чечні, і не тільки в ній, ведеться підготовка бойовиків до здійснення нових терактів. У деяких населених пунктах йде вербування терористів-самовбивць». Практично одночасно із заявою міністра надійшло повідомлення, що в Чечні було збито російський вертоліт, внаслідок чого загинули дев’ять військовослужбовців федеральних сил, які знаходилися на його борту. Серед загиблих, за рядом повідомлень, — заступник командуючого 58-ою армією з виховної роботи полковник Станіслав Марзоєв. З початку 2002 року це дев’ятий вертоліт, втрачений російською армією в Чечні.
Учора стало відомо, що померла ще одна колишня заручниця, постраждала внаслідок теракту у театральному центрі на Дубровці. Таким чином, загальна кількість жертв теракту досягнула 120. Серед них троє громадян України. У лікарнях залишаються 148 колишніх заручників. Деякі звернулися до лікарні повторно. До лікарні повернулася українка, яка опинилася серед заручників у Москві. П’ятеро громадян України залишаються в медичних закладах.
