Після падіння 1989 року Берлінської стіни й дещо ненасильницького скинення комунізму у країнах Центральної та Східної Європи оптимісти передбачали настання нового золотого віку людства, коли більшість країн перетворяться на мирні демократичні держави. Деякі вважали, що історія дійшла кінця. Але, як виявилося, оптимісти помилялися, адже світові держави — й великі, й малі — діставали свої власні уроки з минулого, які часто суперечили один одному.
Для американців 1989 рік підтвердив усе, у що вони вже вірили. Вони перемогли в холодній війні, або так їм здавалося, за допомогою сили та переконань. Вони побачили демонстрантів у східноєвропейських столицях і натовпи китайців на площі Тяньаньмень, котрі скандували гасла про свободу, й подумали, що всі ці люди хотіли стати американцями. Як проголосив Джордж Буш-старший: «Ми знаємо, як забезпечити більш справедливе та більш процвітаюче життя для жителів Землі, — за допомогою вільних ринків, свободи слова, вільних виборів і вираження вільної волі без втручання держави».
Наступні події, здавалося, підтверджували цей американський рецепт. Війна в Персидській затоці засвідчила військову міць Америки та неминучість небезпеки, створюваної політикою умиротворення. Ера Клінтона дала нам активну пропаганду демократії як основного інструменту американської зовнішньої політики, який адміністрація Джорджа Буша-молодшого довела до безпрецедентних крайнощів.
Холодна війна дала відповідь усім. «Рішучість Америки та її ідеали, що були так чітко сформульовані Рональдом Рейганом, — сказав Клінтон, — сприяли падінню стіни». Урок був зрозумілий: «Ми досягаємо своїх цілей, відстоюючи свої цінності й очолюючи сили свободи».
Слова Барака Обами повторюють слова Клінтона. Незважаючи на часті заяви про необхідність змін, його головна ідея американської політики виглядає цілком статично. «Попередні покоління дали раду фашизму та комунізму не лише за допомогою танків і ракет, — проповідував Обама у своїй знаменитій передвиборчій промові в Берліні, — але також за допомогою міцних союзів і твердих переконань».
Тому Америка Обами витрачає на озброєння більше, ніж решта світу, і тому пропаганда демократії, як і раніше, є безперечною основою американської зовнішньої політики, а обговорення можливе лише з приводу її прийняття. Історія пропонує рецепт успіху, за умови, що американці дотримаються уроку 1989 р.
Але решта світу дістала інші уроки. Європейські стратеги багато в чому не погодилися з думкою Америки про те, що в холодній війні перемогла сила, вважаючи, що співпраця привела до тріумфу саме тому, що була відсутня сила. У благаннях про свободу, що лунали з-за «залізної завіси», вони розчули не бажання стати американцями, а бажання приєднатися до надзвичайно успішного європейського експерименту з колективної безпеки та процвітання, розпочатому після Другої світової війни. Для сьогоднішніх європейських лідерів основним уроком 1989 р. є те, що сила призводить до зворотних результатів: насправді важливою є лише згода.
Російські лідери, що недивно, теж доходили своїх власних висновків. Коли Михайло Горбачов говорив про «Європу від Атлантики до Уралу», він не мав на увазі континент під радянським володарюванням, як колись погрожував Сталін. Продемонструвавши чудове самовладання 1989 року, російські лідери чекали на те, щоб бути прийнятими в Західний світ. Натомість НАТО тепер стоїть на порозі Росії, Європейський Союз закрив свої двері, а вступ до Світової організації торгівлі здається недосяжним. Пострадянська економіка обрушилася, злочинність нестримно зросла, тривалість життя знизилася. Голос Росії у загальносвітових справах втратив авторитетність.
Для російських лідерів урок 1989 р. був зрозумілим: довіряти Заходу, щонайменше, безглуздо, а, може, й небезпечно. Концепція Горбачова про вступ до ЄС не враховувала віки російської історії: Захід не хотів об’єднуватися з Росією. Росіянам краще розраховувати на власні сили, розробляти свої власні ресурси й охороняти свої власні кордони. 1989-го Кремль довіряв Заходу. Нові російські лідери не бажають більше пошиватися в дурні.
Китайські лідери дотрималися уроку 1989 року найдивнішим чином. Вони не бажали мати нічого спільного з розвалом радянського блоку. «Необхідно докласти всіх зусиль, аби зміни, що відбуваються у Східній Європі, не вплинули на внутрішній розвиток Китаю», — таким був висновок партійних керівників у березні 1989 р., і за лічені місяці вони жорстоко розправилися з демократичними протестантами.
Урок, винесений Китаєм із 1989 р., полягає в тому, що первинним завданням є стабільність держави. Проте китайські лідери також визнали, що ігнорування вимог народу може призвести до катастрофічних наслідків. Тоді уряд вдався до такої неявної угоди зі своїми громадянами: політична опозиція жорстоко пригнічуватиметься, а натомість держава гарантує економічне зростання. Ніхто не міг оспорювати легітимність уряду, доки підвищувався рівень добробуту населення.
Також після 1989 р. пріоритетом китайської зовнішньої політики стала боротьба за легітимність: режим сподівався стати легітимним у очах світової громадськості, розширюючи участь Китаю в діяльності міжнародних організацій. Китайські лідери були охоплені духом співпраці, притаманним післявоєнній Європі, та водночас сприйняли й російський урок: Захід не стане співпрацювати через одні лише ваші добрі наміри.
Однак, на відміну від Росії, Китай вважав роль традиційної політики сили не надто важливою в досягненні своїх цілей. Узагалі китайські лідери витрачали й витрачають на озброєння вкрай мало коштів із огляду на ВВП Китаю. Сила Китаю сьогодні полягає не у його здатності змагатися з океанським флотом Америки, а в наявності у нього величезної кількості облігацій Казначейства США.
Відгомін спадщини 1989 р. дійшов навіть до Ірану, лідери якого, мабуть, чітко засвоїли урок площі Тяньаньмень і падіння «залізної завіси», а саме — що жорсткий уряд може без проблем придушити суспільство, яке вимагає реформ.
1989 року протестанти всього світу обіцяли, що світ не скоро забуде жахіття, що коїлися на площі Тяньаньмень. Але сталося зворотне, причому доволі швидко. Озираючись на 1989 р., ми, по суті, дивимося з перспективи найважливіших подій того року на відмінності у спадщині, до яких вони привели.
Джеффрі А. ЕНДЖЕЛ — директор відділу розробки програм в Інституті міжнародних відносин Скоукрофта при Техаському університеті агрокультури та машинобудування й автор книги «Падіння Берлінської стіни: революційна спадщина 1989 р.».