Головною подією 1916-го — третього року кровопролитної Першої світової війни — була багатомісячна битва за французьку фортецю Верден — опору правого флангу військ країн Антанти. Її захоплення відкривало б німецьким військам шлях до Парижа і означало б вирішальну перемогу у війні. Важливо підкреслити, що всі наступні події — зокрема ті, що відбувалися на Східному фронті, включаючи так званий Брусиловський прорив, стали тією чи іншою мірою похідними від боїв за Верден, які розпочалися якраз 95 років тому, в останній тиждень лютого 1916 року масованими атаками німецьких військ на фортецю.
Перший штурм, утім, виявився безрезультатним, і німецьке командування приступило до організації довготривалої активної облоги Вердена. Це означало, що терміново звідусіль підтягувались наявні резерви, з інших фронтів перекидали додаткові сили важкої артилерії. Всім було зрозуміло, що від результату подій під Верденом насправді залежить не лише результат війни, але й доля Франції. А зрештою, й доля одного з її головних союзників — Великобританії. Тому обидві країни кинули всі сили на захист Верденської фортеці. І не лише військові сили.
Річ у тім, що в перші ж дні Верденської битви стало очевидно, що англо-французьких суто військових можливостей надовго не вистачить: кайзерівська армія в цьому місці і в той момент була відчутно сильнішою. Терміново необхідним став певний відволікаючий маневр, який дозволив би відволікти від Вердена значні сили німців. І об’єкт, на який можна було б покласти «почесну місію» порятунку англо-французьких армій, довго шукати не довелося: це був третій основний учасник Антанти — Російська імперія. Тому було мобілізовано і всі дипломатичні сили для того, щоб спонукати російських союзників «відтягнути» на себе німецькі війська.
Тут необхідно зробити важливий відступ і нагадати українським читачам: у сучасній Росії утворилась невелика, але доволі резонансна і, що ще важливіше, яка має доступ до кремлівських та урядових кіл, група так званих «російських патріотів». Начебто сучасні на вигляд люди, прізвища яких напевно добре відомі українській громадськості, але ідеалом своїм відкрито вважають зашкарублу, яка стала символом реакційності, повалену в результаті Лютневої революції імперію Романових, яку ще за радянських часів цілком справедливо називали «в’язницею народів». В ефірі російських державних телеканалів вони ностальгують, зокрема, й за політикою останнього царя — Миколи II, який втягнув свою країну в абсолютно непотрібну ні етнічним росіянам, ні українцям, ні білорусам, ні народам Кавказу Першу світову війну, що коштувала їм усім чотирьом мільйонів убитих. Ці «співці імперії» вважають за краще не згадувати, що вступити у війну царя Миколу примусили, перш за все, величезні кредити і позики йому особисто, його ненажерливому двору і наскрізь корумпованому оточенню, надані Парижем і Лондоном. Саме для них вступ у війну Росії був необхідним як повітря: вони небезпідставно розраховували на мільйони російських солдатів — «гарматне м’ясо». І, власне кажучи, їх особливо й звинувачувати ні в чому: політика — справа завжди, тією чи іншою мірою, цинічна, а в європейських столицях, крім того, добре знали, що сам царський двір, м’яко кажучи, не дуже дорожить життями своїх підданих у сірих шинелях. Тож для чого шкодувати чуже «гарматне м’ясо», якщо його не цінує й сам російський уряд на чолі із «самодержцем»?
Так от, нинішні тупоголові «патріоти», нібито, нічого цього не знають, намагаються представити участь Російської імперії в Першій світовій війні мало не як чергову «священну місію», та ще й усіляко вихваляти «успішні» дії царської армії на фронтах. У автора цих рядків немає жодного сумніву, що вже через кілька місяців ця публіка почне на всіх телеканалах захлинаючись співати дифірамби Брусиловському прориву — прориву, по суті справи, в нікуди... Постараємося ж випередити спекулянтів від історії і нагадаємо, як усе відбувалось насправді.
Мені вже доводилось писати на сторінках «Дня», що Росія вступила в Першу світову війну абсолютно непідготовленою технічно, практично не маючи рухомої важкої артилерії, — зате в шовіністичному чаді великодержавних амбіцій, які, зокрема, наскрізь пронизували все армійське командування — від вищого генералітету до молодших офіцерів. При цьому, «великодержав’я» аж ніяк не заважало тотальному злодійству — ступінь хабарництва і розкрадання бюджетних коштів чиновниками всіх рівнів при виконанні військових замовлень перевищував усі мислимі й немислимі межі. Чим усе це закінчилося, добре відомо — тільки нинішні російські новоявлені монархісти про це не згадують. Уже 1915 року в результаті генерального наступу німецької армії на Східному фронті царська армія зазнала жорстокої поразки і залишила величезні території в Польщі, Прибалтиці, Білорусі, на північному заході України. Ось такими були «успішні дії» царської армії у війні! Російський ліберальний журналіст тієї пори Д. Меньшиков цілком справедливо назвав події 1915 року на німецькому фронті катастрофою.
Отже, 1916 рік Росія зустріла з лінією фронту, що проходила на південь від Риги, на захід від Мінська і трохи на схід від Луцька. Проте, як ми вже знаємо, Париж і Лондон терміново вимагали від неї масштабних дій на фронтах, щоб відволікти німецькі війська і техніку від Вердена. Для вироблення скоординованого плану дій і було терміново скликано на початку березня у французькому містечку Шантійі конференцію країн Антанти. Але про неї, а також про те, що було потім, поговоримо в другій частині нашої розповіді.
