Черговий раз події в Сирії привернули увагу світової громадськості, яка й без того не збавляла тиску на президента Башара Асада. Днями, незважаючи на перший день священного для мусульман місяця Рамадан, урядові війська штурмом узяли місто Хама, один із центрів повстання. За повідомленнями Бі-Бі-Сі, у результаті танкового обстрілу загинуло близько 140 людей. Невтішні новини надходять і з інших міст. Тим часом Італія й Німеччина вимагають скликати Раду Безпеки ООН для обговорення сирійської ситуації. Зокрема, міністр закордонних справ Італії Франко Фраттіні заявив, що Радбез має зайняти «дуже жорстку позицію. Мова йде про останній жахливий акт, що супроводжувався насильством та репресіями проти маніфестантів, які вже протягом багатьох днів проводять мирні демонстрації». Цікаво, що нещодавно й Росія висловила стурбованість кровопролиттям у країні й закликала до припинення насильства. Між тим, стало відомо, що Москва виступила проти введення санкцій Радбезу ООН щодо Сирії. А ось генеральний секретар НАТО Андерс Фог Расмуссен заявив, що поки що не бачить підстав утручатися у конфлікт між сирійською опозицією та силами президента країни Башара Асада. Останній, до речі, у нещодавньому зверненні до військових, приуроченому 66-й річниці створення сирійської армії, заявив, що Сирія стала жертвою міжнародної змови. «День» попросив директора Центру близькосхідних досліджень Ігоря СЕМИВОЛОСА прокоментувати ситуацію, що склалася у Сирії.
— Ми бачимо зміну російської риторики. Росія дала зрозуміти, що більше не буде закривати очі на жертви. Це вже говорить про те, що сирійський режим перетнув межу, після якої з морального та етичного боку його вже неможливо підтримувати. Це переломний момент як для Росії, так і для Башара Асада як російського союзника. Разом з тим європейці поки що не готові здійснювати більш серйозні кроки у напрямі Сирії. Оскільки є негативний приклад Іраку, та й проблема Лівії далека від вирішення. Тому більш серйозний тиск, зокрема, можливість застосування сили в сирійському конфлікті навряд чи можливий. Європейські зусилля будуть спрямовуватися на збільшення політичного та економічного тиску на режим. Сирійський уряд буде болісно їх сприймати. Але навіть це не дає жодних підстав вважати, що сирійська криза закінчиться швидко і що режим Башара Асада найближчим часом трансформується або зникне. Поки що залишається підтримка з боку сирійської буржуазії, яка, вочевидь, боїться приходу ісламістських сил. Відіграють важливу роль етнічні та релігійні чинники: режим Башара Асада спирається на алавітську меншину, найбільше представлену в силовому блоці, який не буде переходити на бік повстанців або займати нейтральну позицію, як це було в Єгипті. Алавіти згуртовані не лише політичними чинниками, а й ще етнічними та релігійними. Вони також відчувають небезпеку від приходу до влади сунітської більшості. Очевидно, що очікувати швидких змін і трансформацій не доводиться, але сам факт цього тиску може бути ефективною зброєю проти Асада. Його уряд не готовий на довге перебування під європейськими санкціями. Турки, до речі, також негативно висловлюються проти нього.
— Чому президент Асад не йде на поступки опозиції?
— Тому що на Близькому Сході поступки опозиції — це демонстрація слабкості. Демонстрація слабкості — чіткий сигнал неспроможності керувати країною — крок до політичної катастрофи режиму. Спротив проти Асада виник там, де він й існував, — це й економічні причини, які пов’язані з проблемою землі та розділення ресурсів. Одночасно є й обмеження, які накладав режим на діяльність політичних партій і рухів, зокрема, і турків. Свого часу батько Башара Асада — президент Сирійської Республіки Хафез Асад — придушив повстання в місті Хама такими самими танками. Цей рух виник не спонтанно, він вже мав причини та історію опору режиму родині Асадів. Коли ми говоримо про арабський революційний рух, маємо на увазі також мультиплікаційний ефект, який був в успішних революціях у Тунісі та Єгипті. Однак поряд з цим треба чітко розуміти внутрішні причини цих народних виступів.
— Чи достатньою була світова реакція на те, що відбувається в Сирії?
— Ні, недостатня. Але тут потрібно розуміти, що реакція світових лідерів була обмежена тим, що Росія однозначно і твердо блокувала будь-які ініціативи по Сирії. Саме через позицію Росії й стала можливою та трагедія, яка зараз відбувається на наших очах у Сирії. Так чи інакше, але зараз Росія опосередковано винна в тому, що сирійські танки вбивають людей.
— Як ці події вплинуть на Близькосхідний регіон?
— Важко сказати, тому що все радикалізується. Спочатку люди можуть виходити з гаслами на захист правих свобод із вимогами демократії. Але коли вони стикаються з насиллям і ситуація виходить з-під контролю, можна прогнозувати ескалацію насилля, появу радикальних лідерів та груп. Прихід до силових методів боротьби, терору — не єдиний випадок у світовій історії, коли саме за таким сценарієм відбувається зростання політичного насильства. Подібним чином розвивається не останній соціальний політичний рух. Поява чергової точки конфлікту з наявним очевидним насиллям не покращить ситуацію на Близькому Сході, тим більш, Сирія й досі перебуває у війні з Ізраїлем. Відповідно до цього правлячий режим не був готовий іти на переговори, укладаючи кардинальну угоду з Ізраїлем, який був не готовий повернути Сирії Голанські висоти. Очевидно, в разі зміну режиму і приходу до влади опонентів Асада говорити про якісь переговори або примирення на Близькому Сході теж не приходиться. Поведінка опонентів влади свідчить про те, що люди можуть використовувати цю проблему для консолідації своїх прихильників. У будь-якому разі ситуація на Близькому Сході буде погіршуватися — не тільки через сирійський фактор, а й через те, що Близький Схід входить в еру турбулентності, еру змін і трансформацій. Вони дуже болючі, а їхні наслідки — геть непередбачувані.
— На ваш погляд, чи торкнеться це України?
— Гадаю, Україна може брати в цьому участь — робити якісь символічні дії, зокрема, й голосувати, підтримувати мирне врегулювання ситуації. Якщо такі заклики лунатимуть, то вони не вплинуть на внутрішньополітичну ситуацію в Україні. Однак ми також є свідками того, що процеси, які відбуваються на Близькому Сході, через певні діаспорні канали знаходять своє продовження й на території України. Це, зокрема, поява різних політичних груп і партій близькосхідного спрямування. Однак якихось серйозних впливів ця ситуація не буде мати на Україну.
