Ця стаття є приватною думкою екс-голови розвідки, екс-міністра закордонних справ і екс-прем’єр-міністра Росії, але при цьому вона, безумовно, відображає думки й інших високопоставлених росіян, що далеко не завжди збiгаються з політикою президента Путіна. Ці настрої, які, безумовно, еволюціонували останнім часом, та все-таки зберегли відрив від реалій, впливали і будуть впливати як на реальну, а не декларовану російську політику, так і на ситуацію навколо Росії та країн-вихідців із СРСР. Стаття підказує, що світу доводиться і доведеться мати справу не з однією Росією, а з кількома, і у кожної з них — свої уявлення про загрози, а отже, і про способи їхнього подолання.
Сьогодні в Росії стало модним паплюжити наш фундаментальний зсув в іноземній політиці, що відбувся вслід за терористичними атаками на США минулого року. Згідно з цим поглядом, Росія дуже дешево продала свою відданість очолюваній США антитерористичній коаліції. В обмін на збільшені обсяги двостороннього і багатостороннього фінансування нині на південному фланзі Росії в Центральній Азії та на Кавказі зростають військові бази США, і водночас НАТО готове розширитися до наших західних кордонів.
Однак, хоч справедливий критицизм стосовно зростаючої однобічності дій США виправдано — у так званій війні з тероризмом та в інших місцях — найбільш серйозна загроза для Росії полягає в іншому. Щонайперша турбота і найосновніший інтерес будь-якої держави: захист її територіальної цілісності. І тут найближча загроза йде не від Америки чи НАТО, а від Європейського Союзу, розширення якого означає, що країни, які входять до складу Євросоюзу, незабаром оточуватимуть Калінінградську область Росії з усіх сторін.
Завдання Росії полягає в тому, щоб забезпечити безперешкодне пересування людей і товарів між Калінінградом та іншою частиною країни. Це життєво важлива умова для того, щоб цей регіон залишився російським, і жителям Калінінградської області повинні надаватися спеціальні транзитні візи Євросоюзу для забезпечення безперешкодного пересування через територію прилеглих країн- членів Євросоюзу. Проте Євросоюз не хоче надавати громадянам Калінінграда такі права.
Рішення необхідно знайти, і головним чином тому, що ставлення Євросоюзу до проблеми Калінінграда буде лакмусовим папірцем, за яким перевіряється його бажання прискорити встановлення більш широких дружніх відносин з Росією. Ми зробили помилку, розпочавши обговорення теми «коридорів», що з’єднують Калінінград з рештою Росії. Польща одразу пов’язала цю ідею з довоєнним данцизьким (гданським) коридором й інтерпретувала це як посягання на територіальний суверенітет Польщі. Але це не так. Ми говоримо про транспортний шлях для людей і товарів і нічого більше. Повинен переважати здоровий глузд.
Друга загроза, перед обличчям якої стоїть Росія — не менш страшна. Через народжуваність, яка стрімко знижується, і падіння тривалості життя людей, — що значною мірою викликане поганим харчуванням, повсюдно поширеним палінням і зловживанням алкоголем, — населення Росії зменшується майже на мільйон чоловік на рік. Мало робиться, якщо взагалі робиться для того, щоб впоратися з демографічною кризою, і її не можна врегулювати тільки за рахунок збільшення народжуваності (хоч це, без сумнівів, важливий чинник).
Більше того, криза посилюється через нерівномірний розподіл населення по території Росії, з густотою практично близькою до нуля на Далекому Сході та в Сибіру. Вакуум ніколи не зберігається надовго. Але чи може Росія дозволити собі контрольовану і продуману імміграцію? Зрештою, у США щороку додається по мільйону громадян із Латинської Америки, головним чином з Мексики, а населення Італії щорічно збільшується на 90000 чоловік за рахунок вихідців із Африки.
Відмінність у підходах зводиться до наявності чи відсутності диплома — диплома про освіту. Коли добре освічений, кваліфікований іноземець емігрує до США, він або вона можуть сподіватися на відносно швидке отримання громадянства. З другого боку, іноземці, які не володіють досить розвиненими навичками, повинні старанно попрацювати декілька років, для того щоб отримати довiдку на постійне проживання. У нас у Росії подібна градація відсутня.
Таким чином, ми спільно з країнами-сусідами повинні сформулювати правові рамки для імміграції. Наша політика повинна детально розроблятися з тим, щоб стимулювати більш розвинену економічну і соціальну інфраструктуру в Східних регіонах Росії.
У цей час ті, хто хоче влаштуватися в Росії, емігрують переважно з країн СНД, і 99% з них селяться в європейській частині Росії. Якщо ми не зрівняємо умови в країні, то вже і нині надмірні невідповідності у регіонах ще більше посиляться. Тоді буде потрібно, щоб ми почали приймати не тільки колишніх радянських громадян, але й іммігрантів з Китаю та Кореї.
Третя проблема, яка стоїть перед Росією, пов’язана з демографічною кризою, — це необхідність у диверсифікації інвестицій, з тим, щоб забезпечити більш рівномірний економічний розвиток як географічно, так і посекторно. Капітал, накопичений у сировинному секторі економіки, повинен бути переміщений у виробництво і розвиток інфраструктури. Сьогодні від накопичення капіталу вигоду отримують тільки в галузі, яка займається видобуванням й експортом нафти, тоді як великі суми грошей просто відправляють за межі країни.
Президент Володимир Путін недавно натякнув на те, що росіяни, які мають гроші на рахунках в офшорних банках, можуть виявити, що їхні фонди заморожено в очікуванні аудиторської перевірки на предмет підозр у допомозі терористичним групам. Хоч сама Росія не заморожуватиме рахунки, намір президента Путіна був зрозумілим: усім буде краще, якщо ці гроші повернуться додому і будуть інвестовані в національну економіку.
Щоб отримати такий результат, Росія повинна створити безпечний і привабливий інвестиційний клімат. І що найважливіше, якщо ми хочемо повернути потік капіталу назад, уряд повинен переконати індивідуальних вкладників у тому, що вони можуть розміщувати внески, нічим не ризикуючи, і зможуть забирати їх, коли забажають.
Як уряд може сподіватися мобілізувати місцеві інвестиції, поки прості росіяни зберігають свої заощадження — $ 50 мільярдів, згідно з більшістю оцінок, — у себе вдома? Російських людей необхідно переконати у політичній стабільності країни — що, наприклад, ніхто не пропонуватиме провести націоналізацію, як неодноразово траплялося протягом тих восьми місяців, поки я був прем’єр-міністром.
Модель соціалізму, що існувала в Радянському Союзі, мертва; навіть комуністична партія всерйоз не ставить під питання необхідність у ринкових економічних відносинах. Але методи, за якими ринок будується і працює, — це інше. На жаль, централізоване планування було не єдиним способом, що дозволив посилити відсталість Росії в порівнянні з Заходом.
Євген ПРИМАКОВ — колишній прем’єр-міністр і міністр закордонних справ Росії; зараз голова Російської торгово-промислової палати.
