У той час як держава Ізраїль відзначає свій 60 річний ювілей, палестинці згадують Накбех, або «катастрофу», — історію позбавлення їх права володіння своєю землею, окупації й позбавлення власної державності. Але для обох сторін, так само, як і для зовнішніх сил, події 1948 р. і подальші події — окупація з 1967 р. решти земель історичної Палестини — являють собою трагічну невдачу.
Найбільше в цій невдачі винен Ізраїль унаслідок безперервної воєнної окупації й створення нелегальних поселень. Незважаючи на лицемірну прихильність миру, відмова ізраїльської армії звільнити окуповані території, як і раніше, прямо суперечить тому, що преамбула до резолюції 242 Ради Безпеки ООН визначила як «неприпустиме захоплення земель силою».
Але всі — міжнародне співтовариство, палестинці й араби — однаково несуть відповідальність, нехай і на різних рівнях. Дійсно, список невдач передує створенню ізраїльської державності й самого Накбеху: комісія Кінга-Крейна 1919 р., звіт Піла 1937 р., «Біла книга» Великої Британії 1939 р., Англо-американський комітет із розслідувань 1945 р. і План ООН iз розділення 1947 р. Після цього були резолюції ООН 194, 242 і 338, план Роджерса, план Мітчела, план Тенета, Кемп-Девід, Таба, саудівський план, «план розвитку», Женевська ініціатива, «Вибір народу» й Арабська мирна ініціатива.
Безумовно, палестинців і арабів теж слід винуватити за їхню нездатність поспівчувати єврейському народу, визнати й зрозуміти його важке становище. Незважаючи на те, що палестинці не мають жодного стосунку до європейського антисемітизму й нациського голокосту, їм не варто було заплющувати очі на трагедію євреїв. Палестинці були настільки зациклені на протистоянні сіонізму, що не змогли зрозуміти життєві потреби євреїв, так само як і не змогли усвідомити наслідки нерозбірливих актів насильства щодо ізраїльських громадян.
Охоплені праведним гнівом, палестинці й араби не змогли виробити серйозного підходу для апеляції до ізраїльтян, і їм не вдалося розробити дієву політичну стратегію, що була б спрямована на задоволення щоденних потреб і національних спрямувань палестинців. Прикордонні напади, захоплення заручників, арабська й міжнародна дипломатія, таємні переговори, ненасильницький опір, терористи-смертники, реактивні снаряди, регіональні арабські ініціативи, міжнародні посланці миру: ніщо не привело до закінчення окупації. У кожному з цих підходів палестинські лідери вірили в пустопорожні проголошення солідарності арабських держав з їхньою боротьбою й не змогли точно співставити свої власні сили із силами Ізраїлю.
Дійсно, допомога арабських держав і близько не може порівнятися з рівнем допомоги, що надається палестинцям США та Європою, і тим паче з іще більшою підтримкою Заходу — політичною й військовою, а також фінансовою, що стала ключем до здатності Ізраїлю протистояти вимогам свободи з боку палестинців. Заведено вважати, що європейська державна й приватна підтримка Ізраїлю, особливо в роки його зародження, була досить значною, але ми забуваємо про те, що США за допомогою численних вето й політичної підтримки створили для Ізраїлю цілу захисну систему, не кажучи вже про велику фінансову підтримку. Ширл Макартур, співробітник Зовнішньополітичної служби США на пенсії підрахував у Вашингтонському звіті щодо ситуації на Близькому Сході, що пряма допомога США Ізраїлю з 1949 р. по 2006 р. становила 108 мільярдів доларів.
Після США головною країною, що надає як економічну, так і військову допомогу Ізраїлю, є Німеччина. Переважна частина допомоги Німеччини здійснювалася у формі компенсаційних виплат за нациські злочини. Загальна сума допомоги Німеччини уряду Ізраїлю, громадянам і приватним організаціям Ізраїлю дорівнює приблизно 31 млрд. доларів або 5345 доларів на людину, тобто загальна сума допомоги США й Німеччини дорівнює майже 20 тис. доларів на одного громадянина Ізраїлю.
Незважаючи на силу Ізраїлю, провал національного руху Палестини був цього разу на руку ісламістам. Ісламський рух опору (відомий під арабським скороченням ХАМАС), що виник у час першої інтифади 1987 р., набрав сили у 1990-ті роки після повернення лідера Організації визволення Палестини Ясіра Арафата й створення внаслідок угод в Осло палестинського уряду. Невизнання ХАМАСом угод в Осло дало політичні плоди, позаяк для палестинців стало ще більш очевидним, що рукостискання на галявинці біля Білого дому не покладуть довгоочікуваного краю ізраїльській окупації або хоча б нелегальним поселенням ізраїльтян.
Однак, незважаючи на безперервні невдачі, захоплення ХАМАСом у червні 2007 влади в Газі та його статус «недоторканного» на Заході, США постійно твердить нам, що 2008 рік стане роком укладення мирної угоди. Тим часом, доля арабської мирної пропозиції про створення палестинської держави в межах кордонів 1967 р. і розв’язання справедливим шляхом проблеми біженців в обмін на нормалізацію відносин арабських країн з Ізраїлем, схоже, вирішена.
Після 60 років невдач і з відходом зі сцени покоління, яке жило за часів Накбеха, політичне врегулювання, яке може дати палестинцям свободу й незалежну державу при забезпеченні безпеки Ізраїлю, а також справедливе розв’язання проблеми біженців, є важливим (хоч і здається тепер малоймовірним) як ніколи.
Дауд КУТТАБ — удостоєний численних нагород палестинський журналіст, нині запрошений професор журналістики в Принстонському університеті
