Шоу Ходорковського (МБХ), яке вже назвали «шоу Трумана-2» викликало чимало відгуків, але поки що, як здається, не набуло контексту, в якому його слід було б розглядати. Тим часом для цього достатньо двох цитат, хоча й об’ємних.
Перша цитата — зі спогадів Володимира Короленка. Він під арештом, і пристав Денисюк перевозить його з однієї в’язниці до іншої:
«Нарешті в двір в’їхала карета, мене покликали в контору, видали речі, що належать мені, і гроші, і я сів у карету. Зі мною сів Денисюк. Дорогою він усе зітхав. Я запитав у нього, куди ми їдемо. У відповідь почув зітхання ще глибше.
— Та про що ви це зітхаєте? — запитав я. — Здається, зітхати ж бо слід мені, а не вам.
— Хтозна? — відповів він меланхолійно. — Сьогодні я везу вас, а за місяць, можливо, ви повезете мене».
Друга цитата — з роману Олександра Солженіцина «В крузі першому»:
«Беркалов — старий артилерійський інженер, винахідник цих, знаєте, гармат БС-3, чудові гармати, у них початкова швидкість божевільна. Так от, Беркалов так само в неділю, так само на шарашці сидів і штопав шкарпетки. А ввімкнено радіо. «Беркалову, генерал-лейтенантові, сталінську премію першого ступеня». А він до арешту лише генерал-майор був. Так. Ну що ж, шкарпетки заштопав, став на електроплитці оладки смажити. Увійшов наглядач, накрив, плитку незаконну відняв, на три доби карцеру склав рапорт начальникові в’язниці. А начальник в’язниці сам біжить як хлопчик: «Беркалов! З речами! У Кремль! Калінін викликає!»... Такі ось російські долі...»
Щось чіпляє в останній фразі. Є в ній якась внутрішня вульгарність і фальш. Звичайно! Це ж ненависний Солженіциним Олексій Толстой: «Ось вони, російські характери!». Стилістичний проговір виказує Солженіцина: він ненавидить Толстого як суперника. І пише Солженіцин не про російські долі, а про долі російської еліти, до якої себе зараховує і в яку хоче прорватися. Мандельштамівська загибель «з юрбою і гуртом» для нього фе! — плебейство.
Та й Короленко в еліту не рвався і не прорвався. І зрозумів, доживши до радянської влади, що мав рацію пристав Денисюк: ті, кого ув’язнювали, прийшли, аби ув’язнювати, а потім бути ув’язненими.
Солженіцин же отримав те, що хотів, — потрапив в еліту. Чи був він щасливий у знайденому статусі, неважливо.
До чого це я? Та до того, що не все те золото, що блищить, не все те святе, що в опалі. І навіть у в’язниці. Так і в історії з Ходорковським, зі звільненням якого почалося позбавлення від легенди про «російського Манделу». Росіяни, як завжди, шукали паралелі на крайньому Півдні Африки. А власну історію не згадували. Масштаби репресій, долі десятків мільйонів убитих, обернених в табірний пил і знищених штучно створеним голодом закривають те, що в’язниця, табір і шарашка, як раніше острог, каторга і опала, були частиною стосунків між царською (або генсеківською) владою і правлячою (або опальною) елітою.
Коментарі сповнені пафосу, пістрявлять знаками окликів, обливаються слізьми розчулення і захоплення. «Ходорковський переміг!» А його запитували, з ким і за що боровся? І чи боровся взагалі?
Ні, він пішов на змову. Індивідуальним помилуванням Путін ввів його в еліту. Не правлячу, не опозиційну і навіть не опальну. А дистанційовану від влади. Пічугін і Лебедєв, які не надали свідчень проти Ходорковського, з його згоди залишені у в’язниці заручниками. Їм в еліті місця не знайшлося. Тим більше що Ходорковський тепер інтегрований в еліту міжнародну, завдяки клопотам колишнього міністра закордонних справ Геншера, який теж домовлявся лише про нього одного. Всі інші люди, які постраждали від неправедного суду, Захід не цікавлять. Потрібні знакові фігури, а не якісь людці.
У царські часи можна знайти чимало подібних прикладів. А в ближчі сталінські — та в тому ж романі Солженіцина, де описуються реальні біографії людей, є полковник, який пройшов ГУЛАГ, але разом з тим опинився в суперсекретній шарашці. Такі ж долі Корольова, Туполєва, Рокоссовського, інших учених і генералів.
Ті, кого повертали при Сталіні, займали колишнє і навіть вище положення. Але нікого б не повернули, якби вони спробували шукати справедливості для інших. Ось і Ходорковський не став. Ті ж, хто вийшов пізніше, під час масової реабілітації, колишній високий статус в масі своїй не відновили. Новий цар формував нову еліту, а залишки колишньої навіть реабілітовував.
Отже у бізнесменів і менеджерів, які перебувають зараз за колючим дротом, які опинилися там під час силових захватів їхньої власності — а таких близько трьохсот тисяч осіб, — немає шансів на відновлення справедливості.
Все це, звичайно, прямо суперечить голосінням і заклинанням російської прогресивної громадськості, яка говорить, що треба зберегти Символ (так-так, з прописної), а реальність не така вже важлива.
Але що в цього Символу за душею? Гаразд, Мандела — фігура суперечлива, терорист, відверто кажучи. А чи є у Ходорковського свій «Архіпелаг ГУЛАГ»? Добре, не вимагатимемо багато. Водневої бомби теж немає, є мільярдна справа. Порівняно. Але де самостійно написані статті про прогрес, мирне співіснування та індивідуальну свободу? Замість цього — повна підтримка вторгнення до Грузії і визнань Абхазії з Південною Осетією. Недивно. Банк «Менатеп» з початку дев’яностих був головним фінансовим інститутом, що підтримував абхазьких сепаратистів. Прийшов він у Сухумі на російських багнетах — іншого способу не було.
А останні, вже після звільнення, міркування Ходорковського не залишають сумніву в його симпатіях до російського націоналізму, який може бути лише імперським — іншого у росіян не буває.
Але всі ці аргументи жодного значення не мають, бо стосуються людей іншої епохи й іншої культури. Для позиціювання Ходорковського вирішальне значення має те, що він став зіркою масової культури. За радянських часів вигнанці, засланці, опальні, ув’язнені були покриті таємничим ореолом, а нині ЗМІ регулярно інформували населення про раціон Ходорковського, його стосунки з іншими ув’язненими та адміністрацією, про те, як він зустрічав Новий рік. Шоу МБХ не з помилування почалося, а з арешту.
І як знаковий персонаж масової культури Ходорковський став таким собі двійником Путіна, який затвердив його статус персональним помилуванням. Тобто механізм формування й оновлення еліти в Росії колишній, багатовіковий, однак модифікований, такий, що пристосував для своїх потреб сучасні комунікаційні технології.
Саме як такий двійник і потрібен був Ходорковський німецькому істеблішменту. Німеччина нині вже стала лідером об’єднаної Європи. Слабка і невиразна політика адміністрації Обами дозволяє їй підвищити свій статус, претендуючи на співучасть у світовому лідерстві. Звільнення Ходорковського, як гордо заявив Олександр Рар, показало особливі здібності таємної німецької дипломатії, яка може служити посередником між Росією і Заходом. І все це на тлі формування великої коаліції в бундестазі й уряді. І сторіччя Віллі Брандта, творця — в співавторстві з Геншером — нової східної політики не лише Німеччини, але і всього західного світу.
А сам Олександр Рар належить до тих інтелектуалів-посередників, які насправді є кремлівськими агентами впливу. Такий Дмитро Саймс у США, а від Росії — Микола Злобін. Такий Дмитро Врубель у Німеччині — проникнення зачіпає не лише політичний, але і мистецький істеблішмент.
І, мабуть, таким посередником та агентом впливу стане тепер Михайло Ходорковський. У кар’єрі Володимира Путіна це може стати найбільшим успіхом у вербуванні, причому не за гроші, а з мотивів високих.
Якщо не враховувати, звичайно, витрат, пов’язаних зі справою ЮКОСа і подальшим утриманням заручників. Але ж не з власної ж кишені.
До просування світлого образу Путіна Ходорковський вже приступив, поклавши відповідальність за найбільш одіозні епізоди справи ЮКОСа на «ексцеси виконавців». І закликавши Віктора Януковича звільнити, за прикладом Путіна, Юлію Тимошенко.
Але вони з Ходорковським явно не пара. Навіть порівнювати нічого. А хід — цілком у стилі кремлівського агітпропу.
