Колись, до 1997 року, поточний платіжний дефіцит США був відносно невеликим — лише 1% ВВП. Відтоді цей дефіцит різко зріс, становивши 1999 року 2,7% ВВП, 2001 року — 3,5%, а цього, згідно з оцінкою, становитиме 4,7%. У 2004 слід чекати того ж самого — поточний платіжний дефіцит має досягнути 5,1% ВВП, незважаючи на прогнози про те, що економіка США розвиватиметься значно швидше, ніж економіка більшості її торгівельних партнерів.
До якого часу решта світу продовжуватиме фінансувати зовнішній дефіцит Америки? Що станеться, коли він припинить це робити?
Зрозуміло, що поточний платіжний дефіцит США неможливо утримувати на заданому рівні. Як казав покійний економіст Херб Стейн, радник президента Річарда Ніксона, якщо щось неможливо утримувати, воно колись зупиниться. Я раніше вважав, що зростання поточного платіжного дефіциту США зупиниться, коли решта світу «урівноважиться» — коли Японія оговтається від десятирічного застою, і коли Західна Європа проведе реструктуризацію своєї економіки, простимулює сукупний попит і знизить безробіття до певного розумного рівня. Але з кожним новим роком «урівноваження» — швидкий підйом у решті світу, стимулюючий попит на предмети американського експорту — стає дедалі менш імовірним.
Ще один варіант, за якого поточному платіжному дефіциту було б покладено край — це припинення притоку капіталу до США. Приток капіталу, який неможливо підтримувати, завжди триває набагато довше, ніж вважають за можливе економісти, які схильні зациклюватися на основах. Інвестори, які спонсують грошові вливання, і країна, що одержує гроші, завжди вигадують причини, через які цього разу приток капіталу можна підтримувати, оскільки він відображає імовірну довгострокову трансформацію основ. Ця масова помилка підтримує приток коштів набагато довше, ніж слід. Але коли він все ж таки закінчується, то швидкість, з якою потік капіталу повертає у зворотному напрямку, вражає усіх — навіть економістів, які спостерігають за зміною основ.
Коли б цей поворот потоку не стався у США, зрозуміло, що курс долара впаде на 25 — 50%. Точна величина залежить від того, наскільки швидко американці перейдуть у своїх витратах iз імпортних на вітчизняні товари, і наскільки курс долара має знову підрости, щоб переконати інвесторів не позбуватися американських цінних паперів, поки відбувається зміна структури витрат.
У Мексиці 1995 року, у Східній Азії 1997 — 1998 років і в Аргентині 2002 року колапс національної валюти спричинив величезні біди: коли її курс упав, розміри боргових зобов’язань перед іноземцями, прив’язані до долара, злетіли у національній валюті до небес, що створило загрозу банкрутства в національному масштабі. Великий економічний спад, високі реальні відсоткові ставки і фінансовий хаос — усе це мало місце, хоча тогочасний міністр фінансів США Роберт Рубін, представники МВФ Мішель Камдесю і Стенлі Фішер, а також багато мексиканських і східно-азіатських політиків і керівників центральних банків уміло запобігли більшій частині можливих руйнівних наслідків, — принаймні, у випадку перших двох криз.
Але якщо вартість долара раптово впаде, у США події розгорнуться інакше. Як і у випадку Мексики, Східної Азії й Аргентини, зовнішні борги США головним чином виражені в американських доларах. Але на відміну від Мексики, Східної Азії й Аргентини, долар є валютою США. На відміну від інших країн, зменшення реальної вартості долара знижує реальний розмір валового зовнішнього боргу Штатів.
Падіння курсу долара призводить до зниження рівня життя американців, але воно не викликає криз ліквідності та платоспроможності на кшталт тих, які ми так часто спостерігали минулого десятиріччя — принаймні, якщо основні фінансові установи Нью- Йорка мають добре захищені похідні пакети цінних паперів; якщо ж це не так, то всі прогнози можуть виявитися помилковими. Отже кінець фінансових вливань у США не повинен викликати стурбованостi з приводу платоспроможності та розладу фінансової сфери, що призвели до економічного спаду в Мексиці та Східній Азії та глибокої депресії в Аргентині.
Валютні кризи у Мексиці, Східній Азії й Аргентині здебільшого вдарили по кишені працівників, які втратили роботу, тих, хто мав борги у твердій валюті, що раптово різко побільшали, а також інвесторів із багатих країн, яким довелося повторно домовлятися про умови з неплатоспроможними боржниками. Швидке падіння курсу долара, імовірно, вплине абсолютно іншим чином: найголовнішим чином воно вдарить по кишені працівників, чия продукція експортується до Америки, та інвесторів номінованих у доларах цінних паперів, які стануть свідками падіння вартості своїх інвестиційних портфелів. І тільки у другу чергу знецінення долара стосуватиметься тих американців, які споживають імпортні товари або працюють у компаніях, що продають імпортні товари споживачам.
То чому ж, за відсутності страхів із приводу платоспроможності, капітал продовжує притікати в Америку? Інвестори за межами США бачать розмір торгівельного дефіциту, можуть розрахувати розмір імовірного падіння курсу долара, необхідного для його усунення, і зрозуміти, що різниця у відсоткових ставках і рентабельності капіталу — недостатня компенсація за ризик того, що наступного місяця приток капіталу в Америку почне падати. І те, що така велика частка ризику, викликаного падінням долара, лягає на плечі тих, хто вкладає гроші в Америку, пояснює той факт, що приток капіталу вже триває набагато довше, ніж вважав за можливе будь-який економіст, котрий стежить за основами — серед них і я.
Які казки нині розказують один одному інвестори з інших країн, щоб виправдати продовження нагнітання ризику, пов’язаного зi знеціненням долара? Ми знаємо, що рано чи пізно вони перестануть вірити у ці казки, і ми знаємо, що трапиться, коли це станеться. Але жоден економіст не зможе сказати, коли настане це «коли».
Дж. Бредфорд ДЕЛОНГ — професор економіки Каліфорнійського університету в Берклі, колишній помічник міністра фінансів США.
