Головний редактор найтиражнішої в Польщі «Газети Виборчої» Адам Міхнік, у минулому дисидент, належить до тих людей, чий моральний і інтелектуальний авторитет безсумнівний далеко поза межами польського суспільства. Міхнік належить до тих, кому не байдужа Україна, який розуміє її проблеми, і хто може піднятися над сьогоденням, щоб, за його словами, «мислити вперед». Саме тому його коментар щодо річниці трагічних подій 1943—1944 років на Волині виглядає як ніколи актуальним. Як і всі інші, стверджує Міхнік, представники медіа-середовища можуть іти на компроміси, але ці компроміси повинні мати свої межі. Одним iз прикладів такого компромісу став скандал за участю Міхніка, який вiн сам називає найбільшим корупційним скандалом у Польщі, і до якого він ставиться не без гумору (Міхнік записав пропозицію дати хабара у $17,5 млн., але не оприлюднював запису, поки тривали переговори про вступ Польщі до ЄС).
— Річниця трагедії на Волині може стати черговим випробуванням для суспільств і України, i Польщі. Яким був би ваш підхід до цієї непростої проблеми?
— Я вважаю, що, по-перше, правду не можна приховувати. Ми, поляки, маємо дуже важкі й драматичні дебати про Єдвабне. Я вважаю за перемогу польської демократії, що тут Польща змогла роздивитися й побачити своє непривабливе обличчя. Це по-перше. По-друге — я вважаю, що не ми, поляки, ті могили робили, і не нам їх розкопувати. Потрібно мислити наперед, а не вслід. По-третє, я переконаний, що будь-які спекуляції, будь-яке провокування українсько-польських конфліктів спрямоване і проти України, і проти Польщі. По-четверте, я вважаю, і я тим занепокоєний, що в Польщі існує дуже сильний супротив у політиці, в історичній науці щодо того, щоб говорити правду про тi великi кривди, яких зазнали українці від Польщі і поляків. І я переконаний, що річниця подій на Волині — це дуже добра нагода для того, щоб духовні, моральні, інтелектуальні авторитети українського народу сказали правду, сказали, що вони сумують, що ті події на Волині мали місце. Але одночасно я вважаю, щоб було б фатальним, якби ту справу взяли у свої руки кола шовіністичні, антиукраїнські в Польщі і антипольські в Україні. То принесло б тільки шкоду і нашим народам, і нашим державам. Однак правда про те, що там сталося, повинна бути сказана. Це непросто. Але треба висловити жаль, що там були замучені невинні люди, які не могли відповідати за польську антиукраїнську політику перед війною.
— І українці теж там гинули...
— Так. Але пропорції... Очевидно, що то була війна між сусідами, а такі війни — найстрашніші. І мені видається, що для Польщі існує проблема щодо того, аби сказати, що було перед війною, як до українців ставилися в Польщі. Інша польська проблема — акція «Вісла»: як сталося, що невинних людей зненацька вивезено, виселено з домівок, де вони мешкали.
Як мені видається, духовні авторитети повинні сказати правду, неприємну для українського суспільства.
Ми — і українці, і поляки — маємо спільну рису: синдром невинної жертви. Ми маємо історичне переконання в тому, що ми для всіх були добрими, а нас кривдили. Це не є правдою ні щодо поляків, ні щодо українців.
— Як можна подолати цей синдром?
— Визнати всю правду. Це наша — працiвникiв мас- медіа — відповідальність. Я в «Газеті» можу книжку видрукувати з текстів на тему тих кривд, які поляки завдали українцям, цілу книжку. Ми в «Газеті Виборчій» вважаємо, що акція «Вісла» належить українському народу, але це стосується передусім поляків. Це значить, що ми мусимо знати історичну правду.
— Як у такому разі можна уникнути певного політичного моменту?
— Цього ніколи не вдасться уникнути. Як мені видається, ситуація зараз така, що сприяє дуже добрим українсько-польським стосункам, і це дуже добре, що немає конфліктів. Конфлікти, якi є, стосуються історії. Не буде кращого моменту, щоб залагодити цю справу, ніж зараз. Україна потрібна Польщі. Польща потрібна Україні. Коли ж тоді впоратися з цією справою, як не зараз?
— Яка, на вашу думку, Україна потрібна Польщі?
— Я б собі ніколи не дозволив оцінювати українську державу з позиції критика. Я сказав би, що я дивлюся на Україну поглядом українського демократа. Все, що українська демократія критично говорить про українську державу, мені дуже близьке. Я дивлюся на Україну оком професора Брюховецького, Юрка Андруховича, Оксани Забужко — моїх українських друзів.
— На ваш погляд, якою є відповідальність мас-медіа в цьому моменті?
— Величезною. Ми, люди пера, працюємо словом. Як говорив Розенцвайг, мова значить більше за кров. Словом можна вбити. Потрібно бути дуже обережним, бо маємо в руках нiж. Ножем можна порізати хліб, а можна вбити людину. У нас величезна відповідальність, і ми повинні самі бути своїми сповідниками, коли підписуємо до друку кожний текст, кожний номер. Ця відповідальність — двостороння, бо нам не можна нікого скривдити, але й не можна нічиєї кривди пропустити. Щодо політичного життя — то ми не є політики. Ми — люди, які зобов’язані в публічному житті захищати правду і свободу. І очевидно, що ми йдемо на компроміси, як і всі інші люди. Наші компроміси повинні мати свої кордони. Низький уклін тим українським медіа, тим журналістам, які мали мужність говорити про справу Гонгадзе, плівки Мельниченка, справу «Кольчуг».
— Чому, на ваш погляд, в Україні не було своєї «Газети Виборчої»?
— Тому, що Україна була колонізованою країною, а не державою-сателітом. За великим рахунком, і та, дуже цікава українська еліта — то чудо, що вона є, адже Україну було піддано такому страшному терору. Пiсля всіх тих чисток, окупацій, сталінського терору по знищенню цвіту української інтелігенції в 30-х роках — там взагалі нічого не повинно бути. Це показує силу й життєздатність українського народу й української культури.
