Суспільство загалом дуже подурнішало, а інтелектуальна еліта частково перейшла за «межу причетності» (туди, де починаються ринок влади й азартна політична гра)
Знову й знову провидці з заморських країн віщують ситуацію, яка, з одного боку, повинна налякати Європу, з іншого — заспокоїти Америку, а з третього — оголити й остаточно усталити комплекс неповноцінності трьох братів-слов’ян. «День» надрукував для дискусії статтю «Україна повернеться за «залізну завісу», в якій американські «слов’янологи» доводять версію неминучості возз’єднання України, Росії й Білорусі «в рамках федерації».
При цьому уточнюється, що Україна знову ввійде в «обійми Росії». Вже в цьому поєднанні ідеї конфедерації з емоційно-поглинаючими обіймами Росії міститься історично невідбутний внутрішній конфлікт, що його деякі сьогоднішні політики-геронтократи (старійшини, котрі орієнтуються на минуле й відоме) справді воліють реконструювати з метою відтворення «віртуальної планети» на колишній ізольованій орбіті.
Хвороба геронтократії в нашому багатостраждальному соціумі пов’язана з таким феноменом, як слухняність (але далеко не законослухняність!) і з таким комплексом, як «комплекс вічного учня». Візантійські філософи завжди називали себе учнями греків і при цьому з презирством ставилися до інновацій і творчості. Ця особливість візантійської культури східним слов’янам передалася разом із прийняттям християнства. Саме відтоді старці — найслухняніші з усіх жителів «віртуального світу» — відповідають основним вимогам усталеної поведінкової моделі: не «виступати» (людина фіксується начебто на дитячому, інфантильному етапі розвитку), не думати (вияв інтелекту на офіційному рівні ототожнюється з аномалією), ні за що не відповідати (почуття відповідальності зникає разом із перевагою цінності слухняності над цінністю розуму) і постійно викликати в суспільства мазохістське почуття провини й вічної неповноцінності (так ним легше маніпулювати).
1991 року східні слов’яни розлучилися на хвилі безпорадності перед лицем неконтрольованого хаосу, який виник на величезному союзному терені. На тлі зниклих зовнішніх ворогів з’явився ворог внутрішній — наша неспроможність організувати соціальне життя. Сім’я розпалася. Розпалося почуття «МИ», зникла «радянська людина», актуалізувалися первинні, етнічні цінності, з яких колись усе й починалося. Хаос їх оголив, але при цьому не перетворився на порядок. Суспільство загалом дуже подурнішало, а інтелектуальна еліта частково перейшла за «межу причетності» (туди, де починаються ринок влади й азартна політична гра), а почасти разом з іншим людом зайнялася власним виживанням з іншого боку від цієї межі — у світі, де дільниці азартних ігрищ в «успіх» максимально локалізувалися і є сьогодні не меншим хаосом, ніж спочатку.
Ті, хто вже перейшов «межу причетності», тобто просто межу державного службовця, а про верхні поверхи державної піраміди та прилеглі до неї ділянки годі й говорити, знімають національне і, можливо, особисте почуття провини через матеріалізацію психологічного вибору. І можливість зміцнити свої позиції за допомогою акту возз’єднання «держапаратів» трьох братських народів для них, ясна річ, досить приваблива. А переконати більшість у доцільності здійснення цього акту буде не так і важко, якщо створити не стільки думку, скільки настрій за допомогою братських і не лише братських вливань у «нашу» кишеню. Спочатку, либонь, говоритимуть про економічний союз, а згодом і про духовне об’єднання слов’ян, а проти цього, неначебто, важко заперечити! Це звучить!
Ось тільки, коли подумати, порядок, за наявності хорошої голови, значно легше навести в невеликій державі, а духовних друзів кожен вибирає сам, і серед них можуть бути не лише росіяни і білоруси...
Крім того, який же союз може бути між суб’єктами, котрі слабують на одну й ту саму хворобу, страждають від повторення одних і тих самих помилок, не бажають виявити розум і волю там, де вони вже сьогодні, а не завтра, могли б спростувати невтішну думку про самих себе, повернути віру в себе, у свої сили? Союз матиме сенс тільки тоді, коли в усіх нас — українців, росіян, білорусів — настане дорослість. А долати труднощі зростання, як відомо, легше й ефективніше з іншими, зрілими, партнерами чи загалом поодинці. Суспільство, як і людина, реалізує себе, змінюючись від опори на середовище, сусідів, до опори на самого себе.
І починати потрібно з конкретних кроків. Приміром, для України не шкідливо було б в енну кількість разів скоротити бюрократичний апарат і навести лад у податковій системі, грунтовно змінити організаційні структури старої, неефективної моделі управління і т.д. і т.ін. Роботи багато, а працювати, либонь, не хочеться. Бо ще одним невикорененим комплексом нашої психокультури є імітація діяльності, яка переходить у ритуалізм — центрування на засобах діяльності без урахування її можливих результатів. У цьому значенні ритуальна поведінка дорослих політиків, не спроможних вийти зі стану щасливого дитинства, межує з серйозною патологією.
