Розглядаючи іранський ядерний фактор врегулювання близькосхідного конфлікту варто зазначити, що на цьому напрямку було зроблено багато помилок. І не лише США й Ізраїлем. Тому варто намагатися уникати тих самих прорахунків. Хоча б тому, що новий вид збройного конфлікту, за наявності сучасної зброї, може стати фатальним для всіх без винятку сторін протистояння.
Нині, коли Іран своєю ядерною програмою й запуском балістичних ракет провокує переведення близькосхідного конфлікту з фази низької інтенсивності у вимір можливого застосування в бойових діях модерної зброї, низький рівень інтенсивності ведення війни (подібний до останньої війни між Ізраїлем і Ліваном), здатен перерости в широкомасштабний регіональний конфлікт. Недаремно президент США Барак Обама під час зустрічі з ізраїльським прем’єр-міністром Бараком Обамою наголосив на тому, що іранське питання є другим важливим аспектом близькосхідного конфлікту.
Увага до іранської проблеми під час зустрічі президента США Барака Обами з прем’єр-міністром Ізраїлю Беньяміном Нетаньягу вказує на те, що у Вашингтоні відчули необхідність кардинально змінити пріоритети підходів до близькосхідного регіону, котрі домінували в Америці за часів бушівської адміністрації. Можна сказати, що за часи президента Джорджа Буша Америка втратила лідерство на Близькому Сході, й тепер, коли президент Обама прагне його відновити, це може стати досить болючим процесом для усіх сторін, котрі беруть участь у цьому конфлікті.
Власне те, що президент США починає реалізовувати, окреслено ще у 2006 році в його кризі The Audacity of Hope («Сміливість надії»). Ознайомившись із його поглядами вже тоді було зрозуміло, що на політичному небосхилі з’явився лідер нового типу, котрий не лише хоче змінити Америку, а й привнести в її зовнішню політику нові концепції й підходи. Адже не дивлячись на досить агресивну міжнародну політику команди Буша, вона по суті законсервувала ситуацію невизначеності у багатьох гарячих точках світу. І те, що реалізовував Джордж Буш із подачі держсекретаря Кондоліззи Райс, було швидше схоже на імітацію міжнародної активності США, ніж на намагання досягти прориву на визначених напрямках.
І як справедливо вважає колишній державний секретар США і провідний американський політичний експерт Генрі Кісенджер: «За цих обставин, довготривала американська пасивність, в той час, як постає необхідність вибирати між поганою репутацією і болісним результатом цього вибору, може нашкодити національним інтересам США, показати зневагу до страждань палестинців і, в кінцевому результаті, ставить під загрозу існування Ізраїлю. США необхідно нарешті продемонструвати сміливість лідерства на Близькому Сході. Хоча це вже досить пізно, але ще не занадто пізно».
Наразі подібну «сміливість лідерства» і намагається реалізовувати президент Барак Обама на близькосхідному напрямку. Проте, якщо він занадто захопиться втіленням своїх модерних концепцій без належної проробки стратегії та деталей застарілих конфліктних вузлів протистояння, то його сподівання на швидкий усіх і якнайшвидше досягнення намічених цілей можуть виявитися примарними. Нині виглядає, що адміністрація Обами прагне проводити збалансовану політику на Близькому Сході, і її намагання порозумітися навіть з Іраном, є наріжним каменем зміни концептуальних підходів до цього регіону.
Бо якщо президент Буш шукав лише шляхів усунення конфлікту між палестинцями та ізраїльтянами, то Барак Обама розглядає прокладання шляхів примирення між ними, враховуючи потужний іранський фактор та реалізацію Іраном своєї мети через своїх довірених осіб з ХАМАСу і «Хезболли». Нині Іран є ключовим елементом можливості зменшення в регіоні тиску з боку радикальних ісламістів. Сьогодні більшість сунітських арабських урядів, таких, як в Саудівській Аравії, Єгипту й Йорданії, набагато більше занепокоєні з приводу іранського регіонального панування, ніж стосовно Ізраїлю. Адже вони знають, що Ізраїль не збирається послабляти чи скидати режими в цих країнах, в той час, як радикальні ісламісти, за іранської підтримки, не приховують свої подібні цілі.
Тегеран бачить війну в Секторі Газі, як стратегічний аспект ірано-ізраїльсько-американської боротьби і використовує її для своїх планів дестабілізації в регіоні. В цьому сенсі помисли іранських мулл перегукуються з ідеями ХАМАСу, який вважає, що немає місця для єврейської держави серед мусульманського світу, і що вбивство євреїв освячене Аллахом. Можна сказати, що нині не лише палестинсько-ізраїльський конфлікт лежить в основі непримиренного протистояння на Близькому Сході. Реальною є і проблема Ірану та його намагання досягти регіональної гегемонії. Іран прагне залякати Америку і ліквідувати Ізраїль, як найсильнішого регіонального союзника США.
Зусиллями Ірану ХАМАС перетворив Сектор Газу на іранську терористичну базу поруч з територією Ізраїлю, і тому зрозуміло, що ізраїльтяни ніколи не змиряться з функціонуванням терористичних формувань своїх кордонах. Тому прем’єр Бенджамін Нетаньягу, як і президент Барак Обама, прагне до формування регіональної коаліції з таких поміркованих мусульманських країн, як Єгипет, Йорданія, Саудівська Аравія і Туреччина для боротьби зі зростаючими впливами Ірану. По суті близькосхідна криза є боротьбою за самобутність і майбутнє Близького Сходу. Це конфлікт між тими, хто розглядає Близький Схід у якості одного з основних «локомотивів» цивілізації сучасного світу і тими, хто хоче перетворити його на форпост тероризму і нестабільності.
Регіон в якому Іран прагне досягти своєї гегемонії простягається від Афганістану до Перської затоки і всього арабського світу. При чому Іран намагається досягти гегемонії не за рахунок територіальної експансії, а через багато інших методів, таких, як створення мереж підтримки Ірану в регіоні та надання всіляких видів прямої й прихованої підтримки своїм союзникам. А також зміцнення економічних і торгівельних зв’язків з сусідніми країнами, прагнучи підписати з ними угоди в сфері оборони і безпеки.
Після приїзду президента Барака Обами в Каїр 4 червня весь регіоні та ісламський світ стане свідком нового раунду близькосхідної політики США на Близькому Сході. І якщо до того вона була зосереджена на відносинах між арабами і Ізраїлем, то тепер, безумовно, виходитиме за ці рамки, в спробі впорядкувати ситуацію в регіоні. Спроби стабілізувати ситуацію на Близькому Сході не є новими і вони неодноразово запускалися на початку ХХІ століття.
Проте, нестійка ситуація пошуків домовленостей і зусилля щодо досягнення миру можуть обернутися і зворотною стороною медалі. З приводу цього варто пригадати, що мирні переговори в Кемп-Девіді, під контролем адміністрації президента Білла Клінтона, після їх провалу вибухнули палестинською інтифадою. Тому не вдаючись далі до подробиць багатьох попередніх років, все ж можна констатувати, що схеми відповіді насильством на насильство кожною зі сторін протистояння не привело жодну з них до бажаної перемоги. Бо насильство у будь-якій формі лише призводило до хаосу і втрат з обох боків.
Втім, агресивність політики Ірану щодо Ізраїлю можна спробувати пояснити й іншими причинами. «Іран не боїться військового вторгнення, — наголошує з цього приводу впливова ізраїльська газета Yedioth Ahronoth, — він боїться культурного вторгнення. Іран не є агресивним по відношенню до Ізраїлю із-за земельного спору. Він агресивний, тому, що через культуру Ізраїлю Захід є присутнім на Близькому Сході. Культура західної цивілізації та спокуси рок-музики, сексу і модного одягу загрожують законам шаріату й ісламській революції».
Можливо, що це дійсно є головними причинами ненависті іранських лідерів до Ізраїлю, адже важко пояснити молоді, що носіння хіджабу і закони, котрі були прийняті кочовими племенами майже півтори тисячі років тому відповідають потребам молодого покоління у ХХІ столітті.
