Перемога партії «Кадіма» на виборах в Ізраїлі є найважливішим політичним переломом у країні за останні 30 років, якщо не більше. Нова партія — якій лише шість місяців — перебудувала ізраїльську політику, перетворивши всю структуру ідеологічних переконань, які підкріплюють стратегію безпеки країни.
Усі знали, що «Кадіма» переможе та сформує коаліцію з помірною лівою Партією праці, якій вдалося посісти на фініші почесну другу позицію. В результаті, деякі виборці «Кадіми» залишилися вдома, тоді як інші потенційні прихильники голосували за Партію праці, щоб підтримати її в просуванні соціально-економічних питань в очолюваній «Кадімою» коаліції.
Права партія «Лікуд», із якої вийшов Аріель Шарон, щоб заснувати «Кадіму», набрала дуже мало голосів, частково через те, що багато консервативних виборців також кинули її й віддали свої голоси релігійним, іммігрантським та іншим партіям. Фактично, багато невеликих політичних груп, у тому числі три єврейські релігійні партії, арабські партії й партія пенсіонерів отримали місця. Оскільки «Кадіма» та Партія праці не отримають більшості навіть будучи партнерами по коаліції, їм доведеться залучити деякі з цих груп.
Але важливість розподілу місць меркне в порівнянні з тими довгостроковими змінами в ізраїльській політиці, які випливають із перемоги «Кадіми». Дійсно, після залучення провідних особистостей із Партії праці та з партії «Лікуд» «Кадіма» в цей час затвердилася як найбільш успішна центристська партія в історії Ізраїлю. При невеликій кількості політичних зірок, які залишилися в Партії праці й у «Лікуді», «Кадіма» може стати домінуючою партією країни на багато років.
Ехуд Ольмерт, лідер партії й тепер вибраний прем’єр-міністр, був індивідуалістом центру зі студентських років — хороший символ для відновлення відносин між лівими та правими. Але саме відновлення відносин, звичайно, головним чином є роботою Аріеля Шарона, вплив якого в жодному разі не ослаблюється тим фактом, що він перебуває в комі. «Кадіма» побудована на харизмі та програмі Шарона, які повністю змінили найбільш фундаментальне ізраїльське стратегічне мислення другої половини століття.
Протягом 30 років після війни 1967 р. ізраїльтяни погоджувалися з необхідністю зберігати контроль на Західному Березі й у секторі Газа доти, доки не буде підписано всебічну мирну угоду з палестинцями й арабськими державами. З погляду безпеки, окуповані території були критичними районами для захисту Ізраїлю від нападу армій арабських держав на його кордони. Більш того, з погляду дипломатії, території вважалися козирем («мир в обмін на землю»), який можна було використовувати для досягнення узгоджених рішень. Угода, підписана в Осло в 1993 р., і подальший мирний процес здійснили це очікування.
Стратегія зіткнулася з нездоланними труднощами в 2000 р., коли прем’єр-міністр Ехуд Барак запропонував залишити майже всі окуповані території та прийняти палестинську державу в обмін на справжній мир. Палестинський лідер Ясир Арафат навідріз відмовився від цієї пропозиції й замість цього повернувся до масивної кампанії тероризму проти Ізраїлю.
Увесь ізраїльський політичний спектр був у паніці. Ліві стверджували, що Арафат укладе угоду й дотримуватиметься її; праві доводили, що Арафат укладе угоду й порушить її. Всі були неправі: не було укладено ніякої угоди, щоб дотримуватися або порушувати її. З крахом найбільш фундаментальних умов стратегії що повинен робити Ізраїль?
Шарон сформулював відповідь у 2004 р., дійшовши висновку про те, що Ізраїлю не потрібні території. Вони не були корисним козирем, тому що не було з ким грати. При цьому їх не можна було включити до складу Ізраїлю через демографічну проблему, що випливає з контролю, який триває над такою великою кількістю палестинців. Нарешті, з розвалом СРСР і становленням Сполучених Штатів єдиною світовою наддержавою, геостратегічна ситуація повністю змінилася. Арабські держави, стурбовані іншими проблемами в еру, яка настала після «холодної війни», менше цікавив цей конфлікт, тоді як ситуація з безпекою на самих територіях стала проблемою.
Рішенням Шарона було одностороннє розмежування, а також ідея про те, що Ізраїль вибере свої власні тимчасові кордони, беручи до уваги те, що він зажадає у разі, якщо коли-небудь внаслідок переговорів буде досягнута угода. Більше того, Шарон тепер погодився з тим, що стіна безпеки, яку історично підтримували ізраїльтяни з лівого крила, укріпить обороноспроможність Ізраїлю. Тоді країна може зосередитися на таких питаннях внутрішньої політики, як економічний розвиток, поліпшення своїх державних установ і підвищення життєвого рівня.
Цей підхід подобається переважній більшості ізраїльтян, незалежно від їхньої політичної прихильності, а перемога на січневих виборах у Палестині партії ХАМАС, яка вихваляє тероризм і вимагає знищення Ізраїлю, тільки укріпила нову стратегічну одностайність. Фактично нову одностайність поділяє більшість членів Партії праці й основна опозиція всередині «Лікуду». Мрія про мир, націоналістичний запал і передбачуване релігійне позбавлення — які надихають політичних борців Ізраїлю протягом півстоліття — відійшли, а їм на заміну прийшов покірний прагматизм.
Це не може викликати великого ентузіазму, але Ізраїль, мандат для керівництва над яким у цей час отримав Ольмерт, в жодному разі не є деморалізованим. Навпаки, опитування громадської думки показують, що громадяни залишаються великими патріотами й налаштовані оптимістично щодо свого особистого життя. Вони просто дійшли висновку, що політика не принесе чудес і що найбільше, чого вони можуть чекати, — це зведення до мінімуму зовнішніх загроз. Це спадщина Шарона. І в Ізраїлі її здійснення буде дуже важким.
Баррі РУБІН — директор Всесвітніх досліджень у галузі міжнародних відносин (GLORIA) в Центрі міждисциплінарного університету Ізраїлю. Його остання книжка — «Довга війна за свободу: арабська боротьба за демократію на Близькому Сході».
