Останній рік косовська тематика була не надто популярною в світових медіа. Спочатку Македонія — заворушення, проблеми з поставками (непоставками) туди української зброї, потім — 11 вересня, антитерористична операція в Афганістані. Мабуть, даремно. Оскільки саме Косово уособлює приклади того, як не можна боротися з тероризмом і сепаратизмом, яким чином не повинна реагувати міжнародна спільнота, взагалі, як не можна вирішувати реальну проблему. Саме криза в Косово була визначена причиною першого військового втручання НАТО, і саме тому Косово в чомусь є моделлю для будь- яких інших акцій міжнародної спільноти.
У Косово пройшли парламентські вибори. Міжнародна місія спостерігачів оцінила їх як крок уперед до розбудови демократичного суспільства на мультиетнічній основі та до зміцнення стабільності в регіоні, відзначила мирну атмосферу під час проведення кампанії та в день голосування, і вельми позитивно висловилася з приводу того, що віднині албанці та серби засідатимуть у косовському парламенті разом. На цьому світова спільнота, здається, заспокоїлася. Тим більше, що переміг представник поміркованих сил, колишній дисидент Ібрагім Ругова.
Між тим вибори в Косово не дають жодних підстав сподіватися на швидке панування стабільності в регіоні. Партії-переможці, що представляють інтереси албанської етнічної більшості, однозначно виступають за незалежність краю від Югославії. Сербська меншість — зрозуміло, проти. Перспектива виникнення ще як мінімум однієї невеликої начебто незалежної держави, по суті, квазі-держави, не є внеском до регінальної стабільності. Як і те, що непримиренність між різними етнічними групами краю не зникла. Про це сьогодні вже говорять західні експерти. Важко уявити собі кінцевий результат, оскільки автоматично поновиться неспокій у Македонії, невідомою величиною залишиться Чорногорія, надзвичайно важко буде спрогнозувати в таких умовах поведінку влади Югославії та Сербії. Тут зовсім не йдеться про вільне волевиявлення населення Косово, швидше, про те, що це населення, як албанці, так і серби, стали заручниками ситуації, за якої завдяки політиці, яку проводили як Белград часів Мілошевича, так і Вашингтон, переможців бути не може, а переможеною є чимала частина Європи включно з Україною.
І косовські вибори — це просто демонстрація того, що проблему загнано вглиб, почасти замасковано, але в жодному разі не вирішено. Відсутність відкритої війни ще не означає мир. На Косово в ролі проекторату ООН вже багато хто вказує як на один із центрів розповсюдження наркотиків, один із осередків організаторів потоків тієї самої нелегальної міграції, з якою сьогодні, здавалося б, серйозно боротиметься увесь світ, ніхто не знає, скільки в різних албанських угруповань на руках зброї (часто — новітньої), і як вона потрапляє спочатку сюди, потім звідси — до Македонії та Південної Сербії.
Процеси, що йдуть у Косово, вже, здається, неможливо спинити, оскільки все свого часу було зроблено, щоб розвивалися саме ці, далеко не нейбільш бажані, з точки зору саме стабільності та безпеки, варіанти з цього небагатого їхнього вибору.
Косово все ще ставить більше запитань, ніж дає відповідей. Відтак, міжнародний миротворчий контингент, до якого входять і українці, очевидно, зможе піти з регіону назовсім іще не скоро. І таких місць збільшуватиметься, у міру того, як часто застосовуватиметься косовська модель вирішення проблем. Віктор ЗАМ’ЯТІН, «День»
