Після того, як завершився Стамбульський самміт НАТО, постало природне питання, яке стосуватиметься і майбутнього самого НАТО, та відносин по лінії НАТО-Україна: що далі? Питання далеко не зайве, якщо врахувати, що в Стамбулі, зокрема, проявилося, що розбіжності та розриви у підходах Сполучених Штатів і європейських союзників далеко не подолані, що попри глибоку конкретну співпрацю між НАТО та Росією дві сторони зберігають настороженість і недовіру в політичних відносинах, що нарешті, не визначено, коли до членства в НАТО будуть запрошені наступні країни, і за яким механізмом проходитиме їхнiй вступ. Навряд чи сьогодні можна чітко сформулювати, що таке є НАТО зараз, і чим буде Альянс завтра, які він повинен мати повноваження, і до яких дій він не може вдаватися в жодному разі, як слід трактувати основоположну для НАТО часів «холодної війни» статтю 5 Вашингтонського договору про те, що напад на одного союзника є нападом на всіх. Зате є розуміння, якими повинні бути країни-союзники — вільними, демократичними, економічно розвиненими.
Стамбульський самміт НАТО чітко позначив тенденцію до глобалізації діяльності Альянсу — ухвалені рішення про розширення присутності НАТО в Афганістані, «Стамбульська ініціатива» свідчить про поступове залучення Альянсу до близькосхідного процесу, рішення про допомогу новому іракському керівництву в підготовці сил безпеки, які самі по собі є революційними навіть для НАТО зразка 1999-го року. Робота на цих напрямках, очевидно, буде тільки поглиблюватися. Окрім того, комюніке містить посилання на важливість Чорноморського регіону для євроатлантичної безпеки. З атмосфери самміту зрозуміло, що амбіції, зокрема, Грузії щодо поглиблення її підготовки до можливого вступу до Альянсу не лише не відкидаються, а й уважно вивчаються. Таким чином, НАТО дійсно робить заявку на те, щоб з регіонального (європейського) військового союзу, створеного для спільного захисту європейських країн від потенційної радянської загрози перетворитися на механізм глобальної безпеки, яка в ідеалі має досягатися спільними зусиллями країн Північної Америки та Європи (без поділу на Захід і Схід, «стару» і «нову» Європу).
Протиріччя між США і «старою Європою» все ще не подолано — зокрема, президент Франції Жак Ширак назвав «втручанням» слова президента США Буша про те, що Туреччина повинна мати своє місце в Європейському Союзі, і він був серед тих, хто наполіг, що підготовка сил безпеки для Іраку має проводитися і в Іраку, і поза його межами. Тобто, НАТО, за цією думкою, не повинно отримувати безпосередньої присутності в Іраку в якості організації.
Усе це має безпосереднє відношення до України. З одного боку, атмосфера в НАТО стосовно «євроатлантичних структур» України виглядає значно більш позитивною, ніж це було ще напередодні самміту НАТО у Празі. Союзники, щоправда, все ще продовжують вживати евфемізм «прагнення вступу до євроатлантичних структур», усе ще не говориться прямо про початок політичного процесу підготовки до членства — але вже зрозуміло, що до Росії, яка намагається підкреслити свій особливий статус, і до України, яка може стати дуже важливою ланкою спільного механізму, в Альянсі дійсно виробляється різне ставлення.
Щодо Чорноморського регіону — то на його важливості для загальноєвропейської безпеки вже давно наполягав, зокрема, голова Американського комітету НАТО Брюс Джексон, про це давно говорять інші експерти. Нещодавня конференція з питань безпеки в Чорноморсько-Балтійському регіоні, проведена Центром міжнародної безпеки та стратегічних студій у Севастополі, чітко зафіксувала дві позиції: по-перше, це зростання ролі України, і по- друге — важливість для міжнародної безпеки поглиблення демократичних процесів у країнах регіону, і в тому числі — запровадження одного з головних інструментів організації політичного життя країн-членів НАТО — дієвого цивільного контролю за діяльністю не лише збройних сил, а і всіх силових структур. Практично ці ж положення констатувалися і під час самміту в Стамбулі. Не випадково у зустрічі міністрів країн ГУУАМ під час самміту НАТО у Стамбулі брала участь і заступник держсекретаря США Джоунс. Сумнівів у важливості України для НАТО вже практично не виникає, про це, зокрема, говорив президент Франції Ширак — але стосовно того, які можуть бути часові рамки наступних кроків у відносинах між Україною і Альянсом сьогодні ще явно не готові говорити обидві сторони. Міністр оборони України Євген Марчук, зокрема, говорить про 2009 — 2011 роки як про реальні терміни вступу України, є й інші думки (2008-й, 2015-й, і так далі). Україна, яка представила в Стамбулі нову версію оборонної доктрини і Стратегічний оборонний бюлетень, виконала лише частину завдання — в правлячих в Україні елітах переважно ще немає розуміння того, що в нинішньому світі неможливо ні говорити про суверенітет, ні продовжувати практику самоізоляції, яка витікає з прагнення пожертвувати, наприклад, стратегічними цілями заради вигод сьогоднішнього дня.
Після стамбульської заяви міністра закордонних справ Лаврова про невдоволеність Росії «військовим освоєнням» територій нових країн-членів НАТО збройними підрозділами Альянсу можна говорити, що в Москві, можливо, ще не зовсім усвідомлюють, що Росія — вже не СРСР і навряд чи коли ним стане. Реакція з боку НАТО на це було спокійною — а отже, процес продовжуватиметься. Тим більше, що за московською риторикою стоїть достатньо глибокий рівень співробітництва з НАТО у конкретних справах.
Аксіомою є те, що нове НАТО вимагає нової України, і навпаки. В НАТО очікують, що Україна почне оновлюватися з моменту виборів. У дипломатичних колах кажуть, що запрошення до «розширеного» чи «інтенсифікованого» діалогу з питань членства можна, за певних умов, очікувати вже наприкінці цього року — і якби не «політичні нюанси» недавнього минулого, це могло б статися й раніше.
У всякому разі, Україна отримала непогану можливість принаймні, формально почати робити з себе регіонального лідера.
КОМЕНТАРІ
Олесь ЛІСНИЧУК, Інститут Євроатлантичного співробітництва:
— Швидше за все, найважчий період трансатлантичне співробітництво вже пережило. Іспит іракською кампанією виявився настільки складним і резонансним, що змусив кожну залучену сторону значно уважніше ставитись до інтересів та позицій партнерів. Тепер кожен євроатлантичний форум повинен орієнтуватися на зростання порозуміння у порівнянні з кризовим періодом. Стамбульський самміт в цьому сенсі показав готовність як США, так і їхнiх ключових європейських опонентів по іракському питанню рухатись назустріч один одному. Пришвидшена передача влади в Іраку, здійснена США під час саміту, рішення по Іраку та Афганістану, розвитку Середземноморського діалогу можуть розглядатись як підтвердження цього. Стамбульський самміт може означати початок активного пошуку варіантів більш плідної трансатлантичної кооперації саме у форматі НАТО. При цьому, ареал цієї кооперації вже ніяк не обмежується тільки зоною відповідальності Альянсу, чи тільки регіоном Євроатлантики. Це кооперація глобального виміру.
Водночас Росія, визначаючи свій рівень представництва, намагалася продемонструвати своє не вельми сприятливе ставлення як до політики Альянсу в цілому, так і політики його провідних членів. Здається, що вирішальне значення тут мали проблеми в російсько-американських відносинах. Лише за формою це претендувало на «спокійну відстороненність», а у реальності відобразило помітне незадоволення Кремля.
Очевидно, можна говорити, що в України з’явилися шанси наздогнати за рівнем відносин з Альянсом нинішню трійку виконавців ПДЧ — Албанію, Македонію, Хорватію. Саме ці непрості претенденти на членство складають «кадровий резерв», завдяки якому буде зберігати актуальність тема розширення НАТО щонайменше до наступного самміту. Проте специфіка цих шансів для України в тому, що вони з одного боку гіпотетичні, а з іншого — стали наслідком не стільки визнання продуктивності зусиль України, скільки не досить інтенсивним рухом балканських аспірантів до своїх євроатлантичних цілей. У той же час, для того, щоб подібним шансом скористатися Україні у діалозі з НАТО сьогодні відверто не вистачає політичних ресурсів. Дуже красномовне свідчення і загального рівня відносин нашої країни з Альянсом, і, зокрема, можливостей діалогу про членство — умови політичного розвитку України залишаються ключовим індикатором, по якому НАТО визначає можливість чи неможливість модернізації відносин. Осінні вибори вже стали наріжним каменем не тільки для євроатлантичної інтеграції України. І ця обставина, враховуючи вітчизняні реалії, дає не дуже багато підстав для оптимізму.
Анна ГУРСЬКА, Центр східних досліджень, Варшава:
— Під час Стамбульського саміту, звісно, досягнуто певного поступу у вiдносинах між США та країнами «старої Європи». Беззаперечним є успіх Джорджа Буша та його союзників, оскільки НАТО погодилось взяти участь у навчанні військових сил Іраку. Але не всі непорозуміння поки що знято: окреме бачення цього процесу мають Франція та Німеччина, які не надто поспішають брати участь у цьому навчанні. Не вдалося вирішити й питання з контингентом НАТО в Іраку, поки що там і надалі залишатимуться сектори, контрольовані окремими державами. Тому можна говорити й про поступ у трансатлантичних відносинах, і про певне розуміння того, що існує необхідність співпраці у вирішенні певних проблем, але водночас і про деякі неузгоджені нюанси.
Що стосується розширення НАТО, то це питання не було головним на Стамбульському саміті. Однак було офіційно підкреслено, що двері НАТО не зачиняються, що вони відкриті для нових потенційних членів Альянсу. Думаю, що нова хвиля розширення відбудеться, хоча важко говорити про якісь терміни. Звісно, є можливість того, що в цій хвилі буде й Україна. Усі члени НАТО зараз дуже позитивно оцінюють зрушення, які відбулися в Україні у зв’язку з військовою реформою та у справі громадського контролю над сферою безпеки. Прийнята Військова доктрина підтверджує євроатлантичну спрямованість України. Але не можна чекати якогось однозначного сигналу від НАТО для України, оскільки зараз на першому плані для його керівництва є тест на демократію. Це дуже важливо, оскільки НАТО не тільки військова структура. У такому пильному спостереженні за виборами президента немає нічого особливого, оскільки воно необхідне для тестування за так званою теорією «трикратної демократичної передачі влади». Уперше в Україні така передача відбулась у 1994 році, а 2004 рік є особливо важливим. Можливо, він навіть важливіший для міжнародних спостерігачів, ніж для самих українців, оскільки саме зараз може відбутися друга демократична передача влади. Тому цікавість Заходу до президентських виборів є нормальною, закономірною. Думаю, якщо все пройде так, як повинно проходити в європейській демократичній державі, тоді Україна може отримати конкретніші пропозиції від міжнародних структур, зокрема й від НАТО. Окрім проблеми демократичного проведення виборів, завадити вступові України до НАТО може й співпраця у рамках ЄЕП. Поки що немає ніяких конкретних зауважень до цієї співпраці, але думаю, що якщо Україна вирішить — і це її суверенне право — інтегруватися у євроазійський простір (маю на увазі повну інтеграцію), то це може стати на заваді прагненню України до вступу до НАТО.
Сергій ЗГУРЕЦЬ, експерт Центру досліджень армії конверсії та роззброєння України:
— Треба виходити з того, що сьогодні Україна намагається жити від саміту до саміту, що не зовсім правильно. Водночас характер взаємин на найвищому рівні України та НАТО в Стамбулі якісно відрізнявся від попереднього Празького саміту, на який надзвичайно вплинула ситуація з «Кольчугами». Позитивний моментом Празького саміту полягав у тому, що принаймні було задеклароване прагнення активізувати взаємини між Україною та НАТО. Головним прорахунком Стамбульського саміту стало те, що Україна все ж таки не робить реальних кроків для того, щоб отримати шанс на подання заявки в НАТО і чітко не фіксує на найвищому рівні бажання інтегруватися до Альянсу. Йдеться про те, що у нас є постійне бажання бути в НАТО, і разом з тим воно не переходить у практичні кроки. Ось уже 10 років програмі «Партнерство заради миру», кілька років Хартії про особливе партнерство — і навіть попри ці документи ми маємо заяву про те, що Україна не готова до вступу до НАТО з боку керівництва Альянсу. Ситуація принаймні змінилася на краще у ставленні до вищого керівництва України, разом із тим стан справ принципово не змінився в плані готовності НАТО приймати Україну як повноцінного члена у короткостроковій чи довгостроковій перспективі. Ми можемо у кращому випадку говорити про 2008 рік як рік, в який справді можливі принципові зміни характеру співробітництва України та НАТО.
Україна буде в НАТО, оскільки іншого шляху для нас насправді не існує. Але «подобатися» НАТО Україна буде тільки тоді, коли вона почне «подобатися» сама собі. Питання, пов’язане з прозорістю і чесністю виборів, не є новим, воно повторюється раз по раз. Але сьогодні саме на тлі президентських виборів керівництво НАТО буде оцінювати позицію України щодо дотримання певних стандартів, необхідних для вступу до НАТО. Якщо ж говорити реально, то вступ України до НАТО почнеться тільки після подання заявки та приєднання до Плану дій щодо членства в НАТО. Від подання заявки до реального членства в НАТО — близько 6 — 8 років. Поки що ми тільки декларували наше бажання бути в НАТО, а такого демонстративного і необхідного кроку, як, скажімо, подання заявки ще не зробили. Я думаю, що зустріч у грудні цього року чергової комісії Україна — НАТО може стати певною точкою відліку, оскільки буде можливість як приєднання до Плану дій щодо набуття членства в НАТО, так і подання заявки.
