Різнорівнева і різношвидкісна інтеграція в рамках СНД, про яку свого часу заявляла адміністрація президента Росії Володимира Путіна, передбачає не тільки створення ЄврАзЕС, ОДКБ, ЄЕП, Союзу Росії та Білорусі. Як свідчить, зокрема, ситуація довкола Абхазії та останні події в Керченській протоці, арсенал політики Росiї на пострадянському просторі, м’яко кажучи, різноманітніший. Однією із болючих сфер російських інтересів є Кавказ. Серед кавказьких республік найбільш проросійською у нас прийнято вважати Вірменію. Про те, як насправді складаються відносини Єревана з Москвою та Вашингтоном, про перетин російських i американських інтересів на Південному Кавказі — у матеріалі нашого вірменського колеги.
«У Центральній Азії та на Південному Кавказі ми визнаємо наш спільний інтерес у сприянні стабільності, суверенітету й територіальній цілісності всіх держав цього регіону. Росія та США відкидають модель суперництва «великих держав», яка виявила свою неспроможність, що може тільки посилити конфліктний потенціал у цих регіонах». Це уривок із Спільної Декларації про нові стратегічні відносини між Російською Федерацією та Сполученими Штатами Америки, підписаної у травні минулого року в Москві президентами Путіним і Бушем.
Тоді, одразу після підписання цього документа, його коментували по-різному, причому переважали скептичні оцінки. Сьогодні, після війни в Іраку та її прямого й прихованого впливу на розвиток подій на Кавказі, кількість скептиків різко збільшилася. Дедалі частіше звучать думки про те, що дуже скоро, всупереч підписаній Декларації, США та Росія відкрито повернуться до моделі суперництва великих держав. На наш погляд, розвиток ситуації у найближчі кілька місяців буде більшою мірою зумовлений політикою самих країн Південного Кавказу, а не діями в регіоні США та Росії.
Сьогодні поки що складається така картина — Вірменія має «порівняльну стратегічну важливість» для США, Азербайджан демонструє «сильну схильність до захисту інтересів США», а у Грузії Америка має «важливі стратегічні інтереси». Саме так позначив пріоритет інтересів своєї країни в південно- кавказькому регіоні виконуючий обов’язки координатора американської допомоги Європі та Євразії Томас Адамс, виступаючи в комітеті з міжнародних справ Сенату США.
Після періоду невизначеності у вірменсько-американських відносинах, до якого призвела жорстка реакція США на порушення під час нещодавніх президентських виборів у Вірменії, що спричинила погано приховуване роздратування в офіційних вірменських колах, та відмова Єревана підтримати війну в Іраку, складалося враження, що Єреван та Вашингтон взяли «тайм-аут», щоб визначитися з подальшими кроками, попри те, що візуальних ознак похолодання сторони не демонстрували. Коли ж президент США Джордж Буш нарешті привітав Роберта Кочаряна із переобранням на пост президента Вірменії, усе почало поступово повертатися на круги своя.
Отже, поки що саме Грузія, а не Вірменія є ареною, на якій виявляються американо-російські розбіжності на Кавказі. Кілька місяців тому російський МЗС висловив стурбованість у зв’язку з американсько-грузинською угодою про співробітництво у сфері оборони, що передбачає безвізовий в’їзд до Грузії американських військовослужбовців, розміщення на її території американської військової техніки, право безперешкодного перетину кордону Грузії в обох напрямах і вільного пересування її територією американських військових літаків, морських кораблів і наземних транспортних засобів. Російське зовнішньополітичне відомство заявило, що не розуміє причин «такої раптової та надзвичайної військової активності в чутливому, з погляду безпеки Росії, Кавказькому регіоні».
Азербайджан останнім часом не менш активно заявляє про готовність розширювати військове співробітництво зі США. Однак з огляду на те, що за останні кілька років азербайджансько-російські відносини значно покращилися, офіційний Баку досі не ставав об’єктом «дипломатичного гніву» Москви. Це стало тим очевидніше після привітальної телеграми російського президента Ільхаму Алієву одразу після його «блискучої» перемоги на президентських виборах, ще до оголошення офіційних результатів виборів. Однак такі настрої, на думку аналітиків, можуть бути тимчасовими. Ситуація може змінитися миттєво, залежно від того, який зовнішньополітичний курс обере для своєї країни новий азербайджанський лідер.
Вірменія від подібних сценаріїв, швидше за все, поки що застрахована. Незважаючи на неодноразові заяви глави МЗС Вірменії про те, що розпочате 2002 року вірменсько-американське співробітництво у військовій сфері «додає нового змісту та якості нашим відносинам iз США», Росія не висловлювала будь-якого невдоволення цими планами Єревана. Більш того, російський взвод брав участь у навчаннях «Партнерство заради миру» в рамках програми НАТО, що відбулися в серпні в Єревані, які, до речі, отримали високу оцінку військового керівництва Північноатлантичного Альянсу. Такому ставленню Росії може бути кілька пояснень. По-перше, Вірменія сьогодні, та й у перспективі також, є єдиним реальним союзником Росії на Кавказі, і зайвий «тиск» на неї з Москви може примусити Єреван відмовитися від комплементарної зовнішньої політики та приєднатися до відверто прозахідного курсу своїх сусідів. По-друге, розвиваючи військові зв’язки з США, Вірменія — військово-політичний союзник Росії й активний учасник Договору про колективну безпеку, мимоволі стає своєрідним «символом» сучасного світу, в якому немає жорсткого розподілу за принципом належності до тієї або іншої системи безпеки. Використання Вірменії як подібного «символу», на наш погляд, є однаковою мірою вигідним як Росії, так і США.
При цьому слід зазначити, що Росія, Франція та США, які різко розійшлися у думках на вирішення іракської проблеми, є учасниками посередницького формату, від успішної діяльності якого багато в чому залежить майбутнє Кавказу. Йдеться про Мінську групу ОБСЄ з урегулювання карабаського конфлікту. Співголови групи неодноразово заявляли, що мають намір відвідати регіон одразу після президентських виборів в Азербайджані. На наш погляд, навіть у тому разі, якщо посередники не озвучать жодних нових ініціатив з урегулювання конфлікту (а так, швидше за все, і станеться), сам факт спільного візиту російського, американського і французького дипломатів матиме важливе психологічне значення передусім для самих країн-співголів Мінської групи. Карабаське врегулювання може стати тією «ланкою», яка дозволить відтворити ланцюг співробітництва Росії, США та Європейського Союзу (в особі Франції). Тим більше, що подібний прецедент вже існує.
Є ще один важливий чинник, який робить Вірменію дедалі ближчою до Росії. Йдеться про економічні інтереси Росії у Вірменії, адже не є секретом, що зовсім недавно вірменський уряд передав російському кілька великих підприємств ВПК, а також практично весь енергетичний комплекс країни, включно із Вірменською АЕС, як погашення державного боргу перед Росією на суму понад $100 мільйонів. Ця угода отримала неоднозначну оцінку як у Вірменії, так і в самій Росії. Але з огляду на той факт, що російський державний монополіст РАО ЄЕС нещодавно купив також грузинську енергомережу, чинник економічної присутності Росії в південно-кавказькому регіоні стає дедалі відчутнішим.
І хоча кордон Вірменії з Туреччиною та Іраном захищають російські прикордонники, а у самій Вірменії діє велика російська військова база, це аж ніяк не означає, що сама зовнішня політика Вірменії є цілком проросійською. Адже ще кілька років тому вище керівництво Вірменії проголосило курс на комплементарну зовнішню політику, спрямовану на збалансовані відносини як із сусідами, так і з супердержавами — Росією та США. Наскільки добре це виходить, зовсім інше питання. Відомо, що донедавна ці країни досить ревно ставилися до спроб Вірменії зберігати певний баланс у відносинах. Сьогодні, на фоні політичного тиску на Іран, цей чинник став більш ніж очевидним, і активні зв’язки Вірменії з Іраном викликають певні нарікання з боку супердержав.
І останнє. Багато політологів у Вірменії схильні вважати, що у разі відкриття вірменсько- турецького кордону російський вплив у Вірменії поступово почне зменшуватися, а американський — збільшуватися. На наш погляд, враховуючи вікові вірменсько-російські зв’язки та чинник двомільйонної вірменської діаспори Росії, імовірність такого процесу є малою. Швидше за все, Вірменії вдасться хоча б у найближчому майбутньому зберігати баланс у зовнішньополітичних відносинах і керуватися девізом легендарного кота Леопольда: «Давайте жити дружно!»
