Недавно виповнилось сто днів із того часу, як Махмуд Аббас обійняв посаду президента Палестинської автономії. Коли ізраїльський прем’єр Аріель Шарон зустрівся з президентом США Джорджем Бушем на його ранчо в штаті Техас, він використав ті ж вислови для характеристики Махмуда Аббаса, якими він послуговувався у «атестації» Ясіра Арафата. Шарон заявив, що новий президент став «розчаруванням».
Публічно президент Буш намагався уникати прямих оцінок діяльності палестинського керівника, воліючи бачити в Аббасі лідера, що буде спроможний реалізувати проект палестинської держави, котра житиме в мирі поряд з Ізраїлем. Конфіденційно він переконував ізраїльтян діяти таким чином, щоб посилити позиції Аббаса серед палестинців і гарантовано просуватися до підписання мирної угоди. Знаменно, що палестинці також не бачать у Махмуді Аббасі лідера, який би втратив свій моральний авторитет, принаймні, поки що. Проте сто днів його перебування при владі — це відчуття зростаючого розчарування. Нові настрої в суспільстві відрізняються від того поміркованого оптимізму, котрий домінував після січневих президентських виборів.
Очевидно, що після 100 днів цілком можна спробувати підбити політичний баланс президентства Махмуда Аббаса. До позитивів одразу ж можна занести деякі значні досягнення. Насамперед, існування самого його режиму. Це разючий, окремо взятий здобуток, який чомусь ігнорується світовою спільнотою. Раптова смерть Ясіра Арафата мала всі шанси спровокувати хаос. Однак, замість цього, відбувся вражаюче спокійний перехід до нового режиму, й демократичні вибори пройшли без значних інцидентів. Другим позитивом є перемир’я, що стало також вражаючим досягненням. Збройні палестинські організації погодились на перемир’я з Ізраїлем. Щоправда, неофіційна угода порушується іноді палестинцями, іноді ізраїльтянами, але в цілому обидві сторони дотримуються домовленостей набагато чіткіше, ніж від них цього можна було очікувати. Третій позитив — зміна американського ставлення до палестинців. Можливо, цей фактор є основним. Якщо дотепер при розгляді палестинсько-ізраїльського конфлікту американці були стовідсотково на боці уряду Ізраїлю, то тепер американська підтримка ізраїльського уряду дещо зменшилась.
Значну частину цих досягнень потрібно записати на рахунок персони самого Махмуда Аббаса. Якщо багаторічний палестинський лідер Ясір Арафат мав яскраву театральну індивідуальність, котра спонукала оточуючих до сліпого поклоніння чи сильної ненависті, то Аббас є повною його протилежністю: зосереджена сама на собі, поміркована особа без яскравих особливостей, котра без зайвої метушні та політичної реклами бореться за свої переконання.
Однак найбільш серйозною його невдачею на національному рівні стало те, що за перші 100 днів він не одержав жодної істотної поступки з боку ані Ізраїлю, ані США. Президент Буш дійсно хоче допомогти йому. Він публічно хвалить Аббаса, відхиляє зусилля Шарона применшити його роль у мирному процесі, надсилає до нього поважних емісарів. Але від цього для палестинців практично нічого не змінилося. Напевно, що Джордж Буш має потребу в Аббасі не меншу, ніж Аббас має потребу в Буші. Американський президент повинен довести своєму народу, що його військові заходи створили новий, вільний і демократичний Близький Схід. А оскільки ситуація в Іраку й досі залишається невизначеною до кінця, демократичний режим Махмуда Аббаса є єдиним прикладом, яким Буш може похвалитися. Тому крах режиму Аббаса став би великою втратою й для самого Буша.
Те, що близькосхідний мирний процес знову опинився в патовій ситуації, схоже, нині усвідомлюють усі зацікавлені сторони. Тепер, після місяців затримки, палестинський президент, як очікується, має відвідати Вашингтон. Цей візит призначено на середину травня. Аббас отримав запрошення від Буша відвідати Білий дім ще в січні. Можна сказати, що в особі Махмуда Аббаса доля вкотре надає палестинцям історичний шанс на проголошення своєї держави. Поки що неясно: зуміє він ним скористатися чи змарнує, як його попередник Ясір Арафат?
