Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Сто днів нової дипломатії

18 травня, 2005 - 00:00

Варіант форсованої євроінтеграції (що передбачає «євроінтеграцію від Москви» й аналогії польського або балтійського шляху), не адекватний ні розмірам країни, ні потенціалу, ні амбіціям національного бізнесу

Перші місяці нової влади стали часом зовнішньополітичної презентації нової України, дипломатичної боротьби за новий міжнародний статус і розширення поля міжнародної легітимності нової влади. Після закінчення ста з лишком днів зовнішньополітична динаміка відчутно сповільнилася. Час революційної проривної зовнішньої політики закінчився, і стратегічна дипломатія, що формує контури нового українського проекту, поступається місцем дипломатії тонкої настройки, яка працює всередині нових зовнішньополітичних рамок.

На західному напрямі був зосереджений основний ресурс нової дипломатії, і тут можна виділити кілька точок, що мали характер знакових або визначальних. Якщо в українсько-американському діалозі такою контрольною точкою став візит Віктора Ющенка до США, то європейська динаміка була відзначена кількома піковими точками. Резолюція Європарламенту про можливість надання Україні перспектив європейського членства була результатом революційної дипломатії перших тижнів, обновницького підйому в усій Європі, спричиненого результатами української революції. У свою чергу прийняття «сусідського» Плану дій та заяви провідних представників ЄС про недоцільність подачі заявки на членство окреслили контрольну точку спаду. Офіційна позиція Києва (зокрема, зняття з порядку денного питання про єврозаявку) свідчить про зміщення пріоритетів євролобіювання в полі поствиборних пріоритетів.

Європа для української революції стала ціннісно-смисловим підтекстом, що визначив нову українську ідентичність у рамках європейського ціннісного поля. Проте досвід нової дипломатії свідчить про те, що європейський тренд відіграватиме свою цивілізаторську роль переважно у внутрішньополітичному розвитку України ще тривалий час. Питання інституційної євроатлантичної інтеграції України в найближчому майбутньому значною мірою розглядатимуть через призму шкоди/користі для Росії. Цей тренд з об’єктивних причин Києву не вдалося ні переламати, ні відкоректувати. Він відіграє визначальну роль у спаді євродинаміки нарівні з очевидною невідповідністю України за стандартами та торішнім розширенням ЄС.

Москві, яка докладає величезних зусиль для зміцнення свого європейського тилу, вдалося сформувати проросійський євроклуб, куди, крім основних Німеччини та Франції, входять Італія й Іспанія. Не піддається сумніву об’єктивна енергетична основа цих відносин. З іншого боку, велику роль у міцності цієї консервативної європейсько-російської зв’язки відіграє особовий чинник (тріумвірат Путін — Ширак — Шредер). Ще один момент полягає в тому, що стара Європа поки що зацікавлена у використанні геополітичного ресурсу Росії в контргрі зі США, і найближчим часом її стратегія характеризуватиметься енергетичним (і не лише) партнерством із Росією — з одного боку, та нівелюванням витрат загравань із «недемократичним Кремлем» — з іншого.

На сьогодні серед євроактивів Києва слід відзначити загальне розширення європейського кільця симпатиків, окреслене на Сході Польщею та країнами Балтії, а на Заході символічно замикається Британією, яка представляє американський інтерес в Європі. Проте українські позиції в старій Європі незрівнянно слабші за російські, а східна стратегія ЄС за своєю суттю залишилася незмінною: це паралельно здійснюване євровтримання та євродистанціювання України. І якщо євродистанціювання — це багато в чому й проросійська гра Брюсселя, то євровтримання — момент неконфліктної конкуренції зі США та Росією, або точніше — своя континентальна гра старої Європи.

Варто припускати, що в найближчому майбутньому відносини «Захід — Україна» загалом визначатимуться енерготранзитною та геополітичною функціональністю України. У першому свою зацікавленість окреслила «стара Європа», чим пояснюються кредитні преференції в енерготранзитній сфері, озвучені Німеччиною. Другий момент важливий для США та полягає в реалізації Києвом геополітичних «тестових завдань» (Придністровське урегулювання, ГУАМ). Ці моменти в комплексі багато в чому визначать обсяг делегованих Україні регіональних повноважень і рівень її власної зовнішньополітичної конкурентоспроможності.

Варіант форсованої євроінтеграції (що передбачає «євроінтеграцію від Москви» й аналогії польського або балтійського шляху), не адекватний ні розмірам країни, ні потенціалу, ні амбіціям національного бізнесу. Тому не можна відкидати, що актуальним питанням євротранзиту в перспективі може стати ініціювання особливого євроінтеграційного статусу України, який не інституалізовуватиметься в класичних європейських рамках. У найближчому майбутньому староєвропейський напрямок із об’єктивних причин буде найбільш ресурсомістким і довгостроковим. Водночас це — шлях вироблення неконфліктної та збалансованої інтеграційної логіки малих кроків, що має шанси стати й найрезультативнішою.

У контексті сказаного, Білий дім позиціонував себе як найбільш передбачуваний і впевнений щодо міжнародного статусу України партнер. Візит українського лідера до Вашингтона показав, що США готові забезпечувати лобістський протекторат України протягом євро- та НАТОтранзитного періоду. З іншого боку, не можна не відзначити й м’яке євроатлантичне стримування України, що окреслилося останнім часом з боку США. Останні кроки американської адміністрації свідчать про ставку на нову неконфліктну (або конкурентну) російсько-лояльну стратегію стосовно України. У таких умовах одне з основних завдань Києва — закрити російський рахунок, тобто нівелювати конфліктність євро- та НАТОінтеграції України для Кремля.

Зовнішньополітична пауза повинна бути використана для концептуального перегрупування сил на транзитний період, що передбачає перехід до освоєння сукупності механізмів практичної реалізації амбіцій, а отже — інституційного та дипломатичного зміцнення «відчутного дипломатичного поля» поза ЄС. І діяльність України в найближчому майбутньому окреслюватиметься активністю в рамках зроблених заявок: на регіональне лідерство (зміцнення ГУАМ); на європерспективу (діяльність у рамках енерготранзитних, гуманітарних і, можливо, сек’юритарних проектів європейсько-російського формату); «боротьбу за демократію», що концептуально відповідає постіракській логіці Вашингтона, але з огляду на ресурси Києва та необхідність збереження євроатлантичного балансу може реалізовуватися в рамках уже традиційного для України миротворства у форматі акцій ООН.

Підходячи до розгляду підсумків українського позиціонування на СНД-майданчику, варто сказати, що початок 2005 року для кількох республік пострадянського простору став часом переусвідомлення розвитку їхніх внутрішніх і зовнішніх політик у зв’язку з появою нового геополітичного чинника — української помаранчевої революції. А для самої України став часом, за який політично оновленій державі довелося по-новому освоювати цінності не лише зовнішньополітичної «незалежності», а й іншого статусу країни — «регіонального лідера» пострадянського простору.

Щоб зрозуміти сьогоднішні геополітичні позиції України, необхідно розглянути дипломатичну динаміку щодо первинного етапу переходу від задекларованого євроінтеграційного курсу до прикладної зовнішньої політики — цей період мав свій піковий момент розвитку та подальше стабілізаційне вирівнювання. На вершині зовнішньополітичного позиціонування Україні вдалося досягнути високого рейтингу міжнародного визнання. Мабуть, саме цей факт слід означити як прецедент зовнішньополітичного прориву нашої країни в пул європейської легітимної геополітики. Грати в цьому пулі Україні набагато складніше, ніж, наприклад, Росії або Польщі. Якщо Росія, з одного боку, може зміцнювати свої геополітичні амбіції гарантіями для Європи її енергобезпеки, Польща — з іншого — позиційно використовує свій ресурс євродержави, то для України геополітичне позиціонування різко вужчає. А апеляції в цьому аспекті до транзитного статусу поки ще багато в чому обмежені імовірнісними перспективами та проектністю багатьох починів. Йдеться і про поки що лише розроблювані «газоконсорціумні» ініціативи, і про стан транзитної інфраструктури, що не відповідає стандартам.

Тут слід вказати на те, що бажана економічна рафінованість у логіці «більше економіки — менше політики» у відносинах України з Росією так і не була досягнута. Повернення українсько-російської ситуації на «круги своя» якщо не викликає в українських дипломатів синдрому «дежавю», то щонайменше наштовхує на раціональну ідею про те, що час перетворювати російський чинник зі стримуючого на супутній. Це означає, що невизначений статус — «вічний стратегічний партнер» — має бути наповнений цілком конкретними результативними напрацюваннями та передбачати перехід від тимчасових зовнішньополітичних і ситуаційних геополітичних форм взаємовідносин (відносини в рамках СНД, позиціонування в рамках ГУАМ — Росія тощо) до суворо інстальованих форм геополітичного партнерства, якi демонструє сьогодні, наприклад, Європейський Союз. Цю політику співпраці Росія намагається у формі ЄЕП запропонувати Україні, проте розгляд із погляду конкурентоспроможності ЄС-проекту та проекту ЄЕП за багатьма показниками складається не на користь останнього. По-перше, ЄЕП сприймається як проект, що штучно пролонгує пострадянський спосіб геополітичної взаємодії. Після розпаду СРСР ця тенденція для більшості пострадянських республік може розцінюватися як ризикова та небажана, особливо в контексті ЄС-альтернативи, як наприклад, у випадку з країнами Балтії. По-друге, нова українська влада ще не може адекватно сприймати російські ініціативи, оскільки досвід «ліберально-імперських обіймів» обов’язково враховується при прийнятті якихось російсько-українських інтеграційних проектів. І не так важливо — мають вони суто політичний чи суто економічний характер.

Попередні висновки про успіхи-помилки нової влади в аспекті позиціонування на пострадянському просторі зводяться до наступного. Усі три прибалтійські республіки так чи інакше позитивно сприйняли нову євроінтеграційну політику України загалом і визнали її як закономірну. Особливо дружні відносини після помаранчевої революції складаються з Грузією, що проявляється не лише в дружбі двох президентів, а й у символічному союзі двох революцій. Із євроорієнтованою Молдовою вдалося досягнути потрібного рівня стратегічної співпраці на тлі відсутності інших інтеграційних пріоритетів, але невирішеною, як і раніше, залишається придністровська проблема. Між Україною та Азербайджаном також не спостерігаються протиріччя в справі вибору зовнішньополітичного курсу.

Зміна геополітичного статусу України не призвела до зовнішньополітичного прориву в дипломатичних відносинах із Туркменістаном і Казахстаном. Узбекистан резонно абстрагується від будь-яких імовірностей «революційного імпорту» та відмовився від подальшої участі в проекті ГУАМ. Вірменія не вбачає сенсу в ліквідації СНД і, як і раніше, орієнтується на Росію. Дипломатично натягнутими виявилися й відносини з Білоруссю, яка однозначно відмовляється від української критики.

Як бачимо, процес «революційної» геополітичної інсталяції України лише розгортається. Ефект «затисненості» між Сходом і Заходом цілком очевидний, і його подолання буде актуальним завданням нової української дипломатії протягом щонайменше середньострокового періоду становлення оновлюваної держави. За подібного зовнішньополітичного курсу можливість і готовність брати на себе геополітичну відповідальність — один із ключових чинників зовнішньополітичної конкурентоспроможності держави. Сьогоднішня зовнішня політика трансформується в сукупність нової для України геополітичної відповідальності: неконфліктне та комплексне урегулювання ситуації в Придністров’ї, активне посередництво у вирішенні питань із нелегітимними суверенітетами Закавказзя, реалізація лідерських амбіцій у рамках проекту ГУАМ, затвердження демократичного статусу й особливої демократичної відповідальності на пострадянському просторі.

Вадим КАРАСЬОВ, Руслан БЕДРИК, Олег СУХИХ, Інститут глобальних стратегій (ІГЛС)
Газета: 
Рубрика: