Дві крайнє праві партії, австрійська Партія свободи і Рух за майбутнє Австрії, завоювали 29 відсотків голосів на останніх загальних виборах у Австрії, подвоївши кількість зібраних голосів у порівнянні з виборами 2006 р. Обидві партії поділяють спільне ставлення до іммігрантів, особливо до тих із них, які є мусульманами, і Європейського Союзу: суміш страху і ненависті. Оскільки лідери цих партій, Гейнц-Крістіан Штраге і Йорг Хайдер, зневажають один одного, шансів на перехоплення влади вкрай правою коаліцією вельми мало. І все ж таки, Австрія — батьківщина Адольфа Гітлера, де колись євреїв змушували натирати вулиці Відня зубними щітками перш ніж відправити їх на смерть, так що результат викликає неспокій. Але в якій мірі?
Ці 29 відсотків становлять приблизно на 15 відсотків більше голосів, аніж їхня кількість, віддана на користь популістських партій правого крила навіть в (їхні) кращі роки в інших країнах Європи. Штраге, лідер Партії свободи, хоче, щоб уряд створив нове міністерство з управління депортаціями іммігрантів. До мусульман він ставиться з відкритою зневагою. Хайдер якось оспівав хвалу системі роботодавства, яка практикувалася Третім рейхом Гітлера. Нові праві неминуче викликають спогади про штурмовиків СА і расистські закони.
Однак розглядати піднесення правого руху в Австрії як відродження нацизму все ж було б помилкою. Жодна з партій не проповідує насильства, навіть якщо деякі з їхніх промов можуть його надихнути. Ті, хто голосує за крайнє правих, можливо, виходять не так з ідеологічних переконань, як із неспокою і протесту, що відчувається в багатьох країнах Європи, включаючи ті, які не мають нацистських традицій — таких, наприклад, як Нідерланди та Данія.
У Данії крайнє права партія Народу Данії, яка займає 25 місць у парламенті, є третьою за величиною партією в країні. Данські популісти, подібні до Ріти Вердонк чи Гиїрт Вілдерс, які діють із параноїдального страху перед «ісламізацією», піддають величезному тиску традиційну політичну еліту — комбінацію лібералів, соціальних демократів і християнських демократів.
У цьому й сутність. Найсильніше неприйняття серед виборців правого ухилу зберігається для політичної еліти, яка, на думку багатьох, перебувала при владі занадто довго, затишно влаштувавшись в коаліціях, головною метою існування яких представляється захист повноважних інтересів цієї самої еліти.
В Австрії навіть ліберали визнають, що нескінченна спадкоємність соціал-демократів і християнських демократів в уряді перекрила вени політичній системі, практично не залишивши менш крупним партіям можливості проникнути в бастіон політичних привілеїв. Те ж стосується і партій середнього спрямування, ведених благонаміреними, але дещо патерналістськими фігурами, погляди яких на «мультикультуралізм», «терпимість» і «Європу» рідко, до недавніх пір, зазнавали змін.
До виявів націоналізму в демократичних державах післявоєнної Європи ставилися терпимо лише на стадіонах, але не в громадському житті. Скептицизм щодо єдності Європи регулярно роздягався як упередженість, або навіть форма расизму. Прихильність національним почуттям ще більше підточувалася звичкою урядів звалювати відповідальність за неуспішну політику на бюрократів Європейського Союзу, які все більше розглядалися як чергова купка самовдоволених, привілейованих і ненадійних представників політичної верхівки.
Це пов’язано з неприязню щодо іммігрантів. Коли нащадки робітників із таких країн, як Туреччина і Марокко почали в 60-х будувати широкі мусульманські меншинські громади в європейських містах, в робітничих кварталах виросло напруження. Скарги на злочинність і чужі звичаї часто відміталися представниками ліберальної еліти як «расизм». Людям залишалося просто вчитися терпимості.
Все це не обов’язково є неправильним. Терплячість, єдність Європи, недовіра до націоналізму і насторожена пильність щодо расизму — прагнення похвальні. Проте підтримка подібних цілей, що не допускає обговорення, не кажучи вже про критику, викликала негативну реакцію. Голосуючи проти Європейської конституції, Данія, Франція та Ірландія виражали недовіру до своєї політичної верхівки. І ця недовіра експлуатується популістами, які обіцяють відновлення національної суверенності шляхом заперечення «Європи», боротьби з «ісламізацією» і вигнання іммігрантів.
Риторика ксенофобії та шовінізму малоприємна, і, в країні з подібним до австрійського минулим, навіть викликає тривогу. Проте новий популістський рух поки що не є недемократичним, або навіть антидемократичним. Найчастіше повторювана фраза серед виборців правого крила в Австрії — «свіже повітря». Люди стверджують, що голосували за Хайдера і Штраге для того, щоб зломити засилля правлячих партій.
Подібна мотивація цілком законна. Якщо люди стурбовані з приводу своєї національної самосвідомості, суверенності своїх країн і складності демографічної та соціальної ситуації свого суспільства, подібні страхи знайдуть найкраще озвучення на політичній арені. Доки люди мають можливість висловити свої побоювання, як несмачно вони не звучали б для вух лібералів, шляхом голосування, а не вдаючись до насильства, демократії не буде завдано серйозних збитків.
Протистояння політичній верхівці, зрозуміло, лежить в основі будь-якого популістського руху. Кандидати на посаду президента США створюють враження, що вони протистоять «Вашингтону» навіть коли самі є синами колишніх президентів. Справжня шкода завдається лише тоді, коли люди втрачають віру не лише в політичну еліту, але й у саму систему.
Цього в Європі наразі не сталося, навіть в Австрії. Ліберальним, традиційним партіям поки що немає потреби панікувати й боротися за свої права за допомогою потурання такому ж почуттю неприйняття. Але це почуття необхідно приймати всерйоз під час проведення політичних дебатів. Таким чином, небезпеки, які приховуються в громадських антипатіях, можуть бути стримані. Піднесення правих дійсно може виявитися здатним, замість того, щоб шкодити демократії, зміцнити її, кидаючи виклик правлячим колам.
Іен БУРУМА є професором кафедри прав людини в Бард коледжі. Його новітня книга називається «Вбивство в Амстердамі: смерть Тео ван Гога і межі толерантності».
