Схід наїжився «витонченою» словесністю Костянтина Затуліна та Олександра Севастьянова із захоплюючим викриттям «обману століття». У «відмороженій» свідомості викристалізувалися спогади про «кайзерівські багнети», «петлюрівців», «соромітний» Брестський мир», «мюнхенську змову номер два», «етноцид росіян». На такій підставі швидко було виготовлено й «вирок» про те, що «не «братська слов’янська держава», а політично найвищим чином організована бандерівщина — ось що за пташеня вилупилося на наших очах із Української Радянської Соціалістичної Республіки... А «бандерівець — не брат росіянину».
Наявність подібного роду пасажів — як діагноз. Залишається лише жалкувати, що така риторика не зжита з російського політичного й історичного лексикону. А «нова політична хвиля» обвинувачень на адресу України, що виникла останнім часом і на якій деякі російські лідери приміряються «вкотити» в Кремль, — наочне тому підтверждення.
У відповідь на сценарій страхання російського електорату «входженням» України в НАТО, що давно вже «розкручується» Затуліним, Севастьяновим і Лужковим, який приєднався до них (а незабаром і очолить «рух» їхніх думок), західні інтелектуали діють простіше, але жорсткіше — прямо в стилі heavy metal. Надрукований у «Дні» сценарій повернення України за «залізну завісу», — одне з багатьох тому свідчень. Саме в цьому контексті доповідь аналітиків «Стретфор Інк.» «Настав час подумати про Україну» передусім і заслуговує уваги та предметного аналітичного «препарування».
Спробуємо розставити акценти. Отже, основна «інтрига» викладу розгортається навколо проблеми приєднання України до Російсько-білоруського союзу. Висновки майже безальтернативні й не залишають надії — «економічні сили змусять Україну здійснити федеративне об’єднання з Росією... В цьому випадку не буде буферу між НАТО і «великою Росією»... В найближчому майбутньому українське питання стане головним у випусках новин усього світу, витіснивши на задній план події в Сербії та Іраку, виходячи з їхнього політичного значення, якщо не з міри насильства».
«Доказова» частина — виклад розвитку подій у рамках запропонованого сценарію — й зовсім безапеляційна, хоча саме в більшості своїй і не витримує критики:
— Росія досягла кінця циклу реформ;
— неминуче відтворення економічної стіни між Росією і Заходом;
— Україна приречена, подібно до Росії та Білорусі, на відтворення тієї самої «віртуальної планети» (радянського блоку) і приєднання до неї;
— повернення України на старі соціалістичні позиції безальтернативне;
— Західна Європа поляризується за принципом: Франція підтримає Росію, Німеччина — «націоналістів у Києві».
Апофеоз доповіді — звичайно ж, висновок про те, що «українське питання кине виклик цілісності Західної Європи».
Про обгрунтованість і доказовість. Чи можна довіряти сценаріям взагалі й запропонованому зокрема? Сценарний підхід у аналітиці — явище досить складне, що не має поки чітких канонів. Хоча деякі принципи й проявилися. Наприклад, у тому, що культура написання сценаріїв вимагає наявності альтернативних шляхів розвитку за принципом — не позбавляти історичні процеси «свободи вибору». В доповіді опрацьовано лише алгоритм «конкурентної» взаємодії. «Потік історії» виявився штучно загнаним у замкнуте коло без вибору, в рамках якого допустиме повернення тільки до радянських часів. До того ж замість обгрунтування переглядаються спроби поексплуатувати стереотипи та міфи часів «холодної» війни.
Знаючи педантичність американських аналітиків щодо своїх вихідних продуктів, залишається лише дивуватися серйозним «проколам» згаданої доповіді.
Я хотів би звернути увагу на найсерйозніші висновки щодо проблем європейської безпеки. Оскільки характер викладу не дає серйозних підстав для того, щоб взагалі згадувати про подібного роду питання, спробуємо заповнити цю прогалину. Зокрема, поставимо питання — чи стала Європа більш безпечною після 1991 року і в чому джерела основних загроз сьогодні?
У пошуках відповіді на них не можна пройти повз те, що в наявності безперечний прогрес рівня безпеки внаслідок скорочення збройних сил і озброєнь. І основний внесок у цей процес зробили саме Україна та Росія. На жаль, життя змушує дивитися й на інші реалії — до 91-го в Європі не стріляли. Тепер же Балкани «у вогні», й зовсім не з вини Росії. Більше того, поки що в основному лише Росія (з її «комплексом провини» за силове «умиротворення» Чечні) спільно з Францією прагне урезонити натовський запал вирішити косовську проблему суто військовими методами. Та й Німеччину важко запідозрити в агресивності. Тож якось «не шиється» розкол Європи з вини саме цих країн. Хіба що в збудженій уяві деяких американських стратегів, для яких Об’єднана Європа, зримо втілена в єдиній валюті, — кістка в горлі.
Про цільове призначення доповіді. Матеріали за формою хоча ефектні й містять деякі цікаві міркування з економічних питань, по суті це у вищій мірі політичний документ — «заклик» до американських політиків серйозно включитися в розіграш «української карти». Такого роду підтвердження знайшлося, зокрема, в черговій розробці корпорації «МВФ не збирається допомагати Україні, а кредити для Росії малоймовірні» (від 28 січня ц.р.): «Захід відмовляє в допомозі Україні, й це виправдано економічно. Але це зовсім не виправдано стратегічно... Поки що фахівці-економісти контролюють стан відносин Заходу з Україною, хоча доцільніше віддати ці відносини у ведіння фахівців із питань національної безпеки... Відмова Україні в допомозі, виходячи з економічних міркувань, може мати загрозливі геополітичні наслідки. Адже абсолютно зрозуміло, що бажання Заходу співробітничати з Києвом має підвести його до охолоджування відносин із Москвою».
Звичайно ж, «Стретфор Інк.» — не та структура, на яку звертають увагу американські політики. Хоча настрої політичного істеблішменту вона, ймовірно, вловлює, та й існуючі в цьому середовищі міфологеми, помилки й стереотипи старанно відтворює. І вже точно прямує в руслі модної нині серед західних політиків і політологів жорсткої конфронтаційної парадигми, що знаходить своє втілення як у аналітичних дослідженнях, так і в політичній практиці. Як видно з робіт російських націонал-патріотів, вони, схоже, також є запеклими прихильниками цієї традиції.
Разом із тим не виключено, що нині, на переломному етапі зміни віх у західній політиці щодо Росії та України, стретфорські аналітики намагаються «застовпити» й активно розробляти найбільш гострі та пікантні питання, зокрема й «слов’янський напрям». Так уже сталося, що в США з початком перебудови в СРСР співтовариство совєтологів виявилося незатребуваним і почало катастрофічно танути. Як результат, у США сьогодні на пальцях можна перелічити політологів і центри, здатні глибоко розібратися в східнослов’янському світі. Поява ж такого роду матеріалів може свідчити й про те, що в цьому процесі намітився деякий перелом, і рештки «загнаного» напряму політології намагаються повстати «з попелу» і стати запитаними.
Виготовлений у кращих панамериканських традиціях, він містить навіть більше ніж «натяки» європейцям, що об’єднуються (передусім Німеччині), — не старатися в співпраці з Україною.
Доповідь явно розраховано на «прокрутку» в українських мас-медіа і відповідну реакцію української політичної еліти. Фактично вона вже визначила один із пропагандистських постулатів, з яким на президентські вибори підуть деякі кандидати. У зв’язку з цим хотілося б, аби українські експерти, аналітики й журналісти зважено й критично ставилися до різного роду міфо- та ідеологем, а надто — до різного роду «чорнухи», що йде з московських, техаських або інших «підвалів». Не треба брати гріх на душу за контрінтелектуальне «інфікування» громадської свідомості.
Анатолій ГУЦАЛ, перший заступник директора Національного інституту українсько-російських відносин
