Передовсім, невідомо, яку ж саме назву носитиме документ, котрий планується підписати у підсумку. Договір про державний кордон? Як би цього не хотіли в Москві та Києві, однак про це можна поки що тільки мріяти. Лінію кордону, справді, делімітовано, про що ще минулого року було підписано відповідний протокол. Проте йдеться лише про сухопутну ділянку державного кордону. Що ж стосується морської ділянки, то тут до цих пiр безліч незалатаних дірок. Говорячи дипломатичною мовою, дві країни не можуть дійти згоди щодо принципу поділу Азовсько-Керченської акваторії. У Росії наполягають, аби ці води вважалися внутрішніми (тобто формально належали відразу обом країнам, що б передбачало спільне використання і водних ресурсів, і їхній спільний захист, і спільну боротьбу з браконьєрами). В Україні на питання дивляться по- іншому: є дві країни, а тому згідно з міжнародним правом, повинен існувати і державний кордон. При цьому в Києві зовсім не заперечують ані спільної турботи про екологію в Азові, ані боротьби з тими ж браконьєрами. В українському МЗС твердять, що на сьогодні досягнуто поступу в переговорах по делімітації морського кордону, однак навряд чи цього поступу достатньо, аби він допоміг розставити всі крапки над «і» в прикордонному питанні до кінця року. Тому дуже скидається на те, що дві країни змушені будуть підписати проміжний документ. Скажімо, Угоду про сухопутну ділянку державного кордону — про це вже кілька місяців говорять українські дипломатичні джерела.
Останнє засідання експертних груп щодо делімітації кордону відбулося на початку липня. Тоді ж дипломати нанесли та звірили лінію сухопутної ділянки кордону на топографічні карти, а також перевірили п’ять листів кольорових проб карт держкордону. До речі, і тут не обійшлося без проблем. Попри те, що країнам із великим скрипом вдалося дійти згоди щодо делімітації суходолу (був час, у Росії взагалі відмовлялися розпочинати цю роботу), тепер у Києва не знайшлося грошей на виготовлення відповідних карт. Як повідомили «Дню» в Головному управлінні геодезії, картографії та кадастру, гроші довелося зняти з інших робіт і «кинути» на виробництво карт.
Але й на цьому проблеми не закінчуються. Після делімітації країни повинні будуть перейти до іншого етапу оформлення кордонів — демаркації, яка означає позначення лінії кордону на місцевості. Якщо з делімітацією між Україною та Росією і виникали якісь суперечки, то вони носили більш технічний характер. Приміром: як же все-таки правильно розділити садибу громадянки N., аби її хата не опинилася в Росії, а хлів — в Україні. Демаркація ж для росіян — справа принципу, яким там досі не хотіли поступатися. Російська преса — не без допомоги дипломатів та політиків — вже кілька років активно лякає своїх співвітчизників, що Київ збирається відгородитися дротами, ровами і збудувати мало не нову берлінську стіну. Були й офіційні заяви російських дипломатів із схожою риторикою. І хоч як в Україні не заспокоювали, що демаркація — загальноприйнятний процес оформлення держкордону, який полягає лише у встановленні прикордонних стовпів, Москва продовжувала виявляти непоступливість. Київ сподівається, що з демаркацією кордону буде вирішено низку болючих питань: контрабанди товарів, напливу нелегальних мігрантів з російської території. Чи поставляться у Росії до цього з розумінням, можливо, й покажуть нинішні зустрiчi в Москві. Тим більше, що часу для обговорення в експертів буде немало: п’ять днів.
