— Відомо, що ваше коріння пов’язане з Україною. Як склалася
ваша доля до того моменту як ви стали директором Інформаційного центру
НАТО в Україні?
— Я громадянин Великої Британії, але мене завжди вабила
земля мого батька. Він — українець і громадянин України.
З Україною я пов’язав свою долю ще на початку вісімдесятих,
коли заснував у Лондоні Українське пресове агентство.
У 1992 р. я перейшов до Міжнародного інституту стратегічних
досліджень у Лондоні. Моєю спеціалізацією були питання зовнішньої та оборонної
політики України. З червня 1998 року я працював у Брюсселі в структурах
НАТО. З другої половини вересня офіційно виконую обов’язки директора Центру
інформації та документації НАТО в Україні.
Роман Ліщинський надзвичайно багато зробив для утвердження
центру, але не встиг реалізувати всі свої задумки. Робота вщухла у самому
Києві, зменшилася і співпраця з різними неформальними структурами. Інколи
це дається взнаки. Але я б не сказав, що зменшилася співпраця на рівні
еліти, на рівні дипломатичних контактів.
— Як на мій погляд, Україна опинилася між об’єднаною Європою,
з одного боку, і Росією, з іншого боку, яка, до речі, заперечує взагалі
будь-які контакти між Україною та НАТО. Її прем’єр-міністр, як відомо,
неодноразово погрожував вживати відповідних заходів, застерігав, що Росія
не терпітиме, якщо Україна й надалі зближуватиметься з НАТО...
— Слід не забувати, що співпраця тільки-но починається.
Через це навіть є брак інформації між різними відділами НАТО. Можливо,
це буде вам цікаво, але 50% нашого бюджету припадають саме на країни, які
не є членами НАТО, головним чином на колишні комуністичні країни, з яких
найбільша увага приділяється Україні та Росії.
Я тут цілком згодний, що політика НАТО щодо України є для
неї набагато вигіднішою, ніж політика Европейського Союзу. Це дещо дивно,
бо ще кілька років тому ми думали, що все буде навпаки. НАТО почало розширюватися
на Сході, має таку політику, у відповідності з якою на новий рік мають
бути 3 країни приєднані до блоку — Польща, Чехія і Угорщина. Які країни
і коли будуть наступним чи третім ешелоном — це вже треба вирішувати у
майбутньому, але це питання є відкритим.
Європейський Союз проголосив, що існують лише дві групи
його потенційних членів. Прикро, але у цих двох групах Україна не є присутньою
— як і жодна з колишніх радянських республік, крім трьох прибалтійських
держав. Тому Україна цілком справедливо побоюється, і я це добре розумію,
що новий європейський кордон може пролягти по українсько-польському кордоні.
Ми всі добре розуміємо, що Україна зможе прийти до своєї
стратегічної мети, до євроатлантичної інтеграції, лише як в Росії успішно
здійсняться позитивні трансформації й суспільство насправді стане демократичним.
Чим активніше Україна просуватиметься у напрямку демократичного суспільства,
тим далі вона буде від того старого менталітету, який ще й досі існує в
Росії. Тому ті, хто щиро прагнуть інтеграції України у європейські структури,
повинні розуміти і також підтримати ті демократичні процеси, які сьогодні,
на жаль, досить болісно, з багатьма перешкодами, але відбуваються і в Росії.
З огляду на політику европейських стуктур та НАТО я мушу
сказати, що вони повинні збалансувати свої стосунки як з Україною, так
і з Росією. Хоч Росія сьогодні є економічно доволі слабкою і, певною мірою,
навіть у політичній кризі, але вона залишається великою країною, із досить
великим населенням та ядерними озброєннями. Ми не можемо ігнорувати також
той факт, що Росія ще й досі має досить великий економічний вплив на Україну,
насамперед в плані енергопостачання. Тому я не думаю, що для України добре,
коли в Росії погано. Швидше навпаки.
Росія вимагає права вето на вступ до НАТО колишніх радянських
республік у майбутньому. НАТО це абсолютно відкидає, бо має виключне право
самостійно формувати і здійснювати свою політику. Але, з іншого боку, ми
також не можемо зовсім ігнорувати Росію. Курс українського керівництва,
його політика тут здаються мені цілком правильними. Ми всі добре розуміємо,
що Україна не зможе піти ані білоруським варіантом, ані естонським. Тому
її центристський шлях є добрим і для неї самої, і для Заходу.
— Що, на ваш погляд, ще потрібно зробити, щоб це єднання
— України та НАТО — було насправді схвально сприйнято у суспільстві?
— Я б не малював тут таку трагічну картину в Україні. Опитування
публічної думки свідчать, що тільки приблизно 20 відсотків населення мають
негативне ставлення до НАТО. В першу чергу в Криму та в Донбасі. А 50%
навіть не є зорієнтованими, що то таке НАТО. Ми ніколи не сподіваємось
і навіть не ставимо собі за мету, що українське населення колись буде 100-відсотково
за НАТО. Навіть, якщо порівнювати, у багатьох західних державах, таких
як Іспанія, Франція, Італія, комуністичні та інші ліві сили є проти НАТО.
Наш Генеральний секретар є членом Соціалістичної партії Іспанії, і він
сам колись був проти вступу Іспанії до НАТО. Не всі це знають. Тут, коли
я придивився до вашого парламенту, я констатував, що лише комуністична
фракція є доволі твердою у своїх поглядах щодо НАТО.
Насамперед нам потрібно працювати по всій Україні — особливо
у Східній та Південній. Що стосується подолання стереотипів, то ми це вже
робимо і зробимо, бо мені здається, що самий процес формування національної
ідентичності українців сьогодні є доволі пов’язаний з їхньою європейською
природою. Національно свідомий українець добре розуміє, що його історичні
та культурні традиції завжди були і є пов’язаними з Європою. Колись член
комуністичної фракції у вашому парламенті Борис Олійник влучно сказав,
мовляв, що Україна не може повертатися до Європи, бо вона завжди була часткою
Європи. Я цілком погоджуюсь із ним.
Я певен, що за підтримки української громадськості ми зможемо
й надалі забезпечувати успішну діяльність нашого центру, розвивати співробітництво
між Україною і НАТО в усіх галузях.
№187 01.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
