Якими б не були наслідки політичної нестабільності в Таїланді, вони не сприяють демократії в Китаї. Зображення демонстрантів, які виступають на підтримку демократії, а також подальше втручання військових у діловій частині Бангкока були відкрито показані в китайських засобах масової інформації без будь-якої очевидної упередженості. Насправді, немає ніякої необхідності прикрашати це політичне послання для Китаю.
Якщо відносно заможна й релігійна країна, відома як «країна посмішок», може так швидко деградувати в криваве класове протистояння, то що може статися, якщо комуністична партія Китаю втратить свою монополію на владу? Не важко собі уявити повстання «червоних сорочок» у китайському стилі, коли популістські лідери висловлюють обурення, а запальна молодь підпалює символи влади й привілеїв у Пекіні. Якщо багатопартійна демократія веде до схильних до насильства й безкомпромісних виборчих блоків, то найрозсудливіші люди віддадуть перевагу однопартійному правлінню, що забезпечує соціальну стабільність.
Проте було б помилкою з боку китайського уряду розглядати події в Таїланді як привід для відкладання політичних реформ. Розрив між багатими та бідними приблизно однаковий у обох країнах, крім того, в Китаї на класовому грунті відбуваються десятки тисяч «незаконних порушень».
Китайський уряд працює над тим, аби до сільської місцевості прийшли блага соціального забезпечення, але він також повинен давати більше інституційного вираження соціальній невдоволеності. Це вимагає ширшого представництва фермерів та робітників у Всекитайських зборах народних представників, а також субнаціональних законодавчих органах, більше свободи журналістам, які виявляють активну цікавість до суспільного добробуту, до розслідування випадків соціальної несправедливості, а також наявність громадянських організацій, здатних діяти в цілях захисту довкілля та представляти інтереси людей, не отримуючи вигод від економічних реформ.
Чи може Китай відкритися, не переходячи до багатопартійності? Великий британський політичний мислитель XIX століття Джон Стюарт Мілль підтримував ідею ліберального уряду без багатопартійності. У своїй класичній роботі «Роздуми про представницьке врядування», він засудив «забобони партії». У демократії партія більшості, швидше за все, формується за рахунок тих, «хто найчіпкіше тримається за виняткові інтереси класів».
Замість багатопартійної політики Мілль підтримував демократичні вибори, що обмежуються такими механізмами, як додаткові голоси для освітніх і інституційних механізмів для захисту прав меншин. На думку Мілля, відкрите суспільство, кероване переважно освіченою елітою, — це найбажаніша форма управління.
Слідуючи схожій тенденції, конфуціанська традиція вже давно підкреслює політичне значення меритократії. Конфуцій підкреслював сам, що всі повинні мати рівні можливості для отримання освіти. Але не всі володітимуть однаковими здібностями увалювати обгрунтовані моральні та політичні рішення. Отже, важливим завданням політичного процесу є вибір людей із рівнем моральності та здібностей вище середнього. У подальшій історії Китаю ідеал меритократії був інституціоналізований за допомогою імперської системи видання патентів.
Конфуціанці не проти виборчої демократії, але вони стверджують, що вона має бути обмежена меритократично обраними політичними лідерами, які стежитимуть за дотриманням інтересів тих, хто не голосує. Демократії можуть досягти успіху в представленні інтересів виборців, але ніхто не представляє інтереси тих, хто не голосує — в тому числі майбутніх поколінь та іноземців (враховуючи глобальне потепління), які перебувають під впливом політики уряду. Це має стати завданням меритократично обраної еліти.
Комуністична партія Китаю стає усе більш меритократичною. Із 80-х років усе більша кількість нових кадрів мають вищу освіту, також просування по службі частково залежить від результатів іспитів. Але вибір освіченої еліти — це лише частина історії.
Крім того, еліти повинні ухвалювати рішення на користь усіх, а також забезпечувати, аби їхні голоси були почуті. На практиці це означає відкритішу й представницьку політичну систему, але не обов’язково багатопартійну політику.
Даніель А. БЕЛЛ — професор теорії політики в Університеті Цінхуа в Пекіні й автор книги «Нове конфуціанство Китаю: політика і повсякденне життя в суспільстві, яке змінюється».
