З мого досвіду скажу, що коли на вас нападають через вашу дипломатію і зліва і справа, голуби і яструби, інтернаціоналісти та ізоляціоністи, то ви, найімовірніше, робите все правильно. Серед лавини коментарів щодо укладеної цього місяця американсько-російської угоди про хімічну зброю Сирії дехто був готовий назвати її «тричі виграшним» результатом для Сполучених Штатів, Росії та сирійського народу. Проте — принаймні досі — що є, те є! Президент США Барак Обама і його команда, попри деякі помилки, заслуговують більшої частини цього схвалення.
Список звинувачень на адресу Обами в справі Сирії величезний. Як у нім говориться, Сполучені Штати не вчинили жодних рішучих дій, тоді як 100 тис. сирійців умирали, і не мали стратегії для припинення конфлікту. Обама створив очікування того, що США діятимуть у разі використання хімічної зброї, лише для того, щоб зволікати, коли момент настане. Потім, коли відповідь стала неминучою, він одночасно загрожував дуже великою і дуже маленькою військовою потугою. Спершу він звернув дуже мало, а потім занадто багато уваги на внутрішніх противників інтервенції. Що найгірше, то це те, що він дозволив як ніколи цинічному Кремлеві дипломатично переграти США.
Проте розгляньмо обмежуючі чинники. Впродовж усієї кризи до моменту виникнення проблеми з хімічною зброєю не було жодного моменту, коли військове втручання США в будь-якій його формі могло б врятувати більше життів, ніж поставило б під загрозу. Зростаючий вплив джихадистів у лавах повстанців зробив підтримку повної перемоги опозиції небажаною. Просто не існувало досить вагомих доказів використання хімічної зброї президентом Сирії Башаром аль-Асадом, принаймні до різанини в Гуті в серпні, щоб чинити тиск на Росію — як і на Раду Безпеки Організації Об’єднаних Націй або на думку світової спільноти — і змусити їх переглянути їхню рефлекторну підтримку режиму.
Більше того, тоді як адміністрація Обами зберігала рішучість зберегти лідерство США у відповідях — із використанням сили в разі потреби — на масові злочини (глобальний порядок денний «відповідальності щодо захисту»), десятиріччя війни в Іраку і Афганістані зробили американців відчайдушно втомленими від війни. Це вірно і для Заходу в цілому, що підтверджується парламентським голосуванням у Сполученому Королівстві проти участі в будь-яких втручаннях. Майже для всіх «рішучість» у стилі Джорджа Буша зробила нерішучість більш прийнятним варіантом.
Оцінімо, чого на цьому тлі домігся Обама. Падіння в пекло застосування хімічної зброї вдалося уникнути, і майже напевно назавжди: режим Асада розуміє, що в нього не залишиться друзів чи захисників, варто йому лише ще раз перейти через червону риску. Військового втручання, зі всіма його проблемами, на даний момент удалося уникнути; проте Асад знає, що в США не буде іншого вибору, окрім атаки — незалежно від наявності явної підтримки Ради Безпеки та резолюції Конгресу — у разі, якщо він ще раз організує щось таке ж жахливе.
Перш за все, дипломатична співпраця щодо хімічної зброї нарешті відкрила шлях до переговорного розв’язання основного конфлікту в Сирії. І ООН повернулася до центру уваги, чого й вимагає від неї в таких питаннях базований на законах міжнародний порядок, а його інспектори з питань хімічної зброї та Рада Безпеки розглядаються як центральні фігури в майбутніх подіях.
Так, були деякі речі, які могли й мали бути зроблені інакше. Так завжди буває. Якби виправдання вторгнення до Лівії Сполучених Штатів, Великої Британії та Франції пізніше не проводилося б з такою глухою байдужістю до стурбованості Росії, Китаю і країн, що розвиваються, щодо перевищення мандата, можна було б домогтися більшої єдності з питання Сирії на засіданні Ради Безпеки 2011 року, коли одностайне послання могло зупинити Асада без застосування сили.
Звернення до Конгресу за схваленням завжди тягнуло за собою, скоріше, великі ризики, аніж винагороду. Опис державним секретарем Джоном Керрі запланованого американського вторгнення як відповідь на різанину в Гуті як «неймовірно маленького» майже пустив під укіс користь американської загрози, спрямованої на концентрацію умів сирійських та російських політиків. І адміністрація могла б допомогти собі, краще пояснюючи, що спільна відповідь на використання режимом Асада хімічної зброї вже давно лежить на столі і зовсім не є банальним результатом спритної опортуністичної російської дипломатії у відповідь на «мислебульку» Керрі.
Що переважило ці помилки і дозволило кожній стороні зосередитися на можливостях, а не на виправданнях, так це те, що США і Росія тепер розуміють, що в них є спільні інтереси в Сирії. Обидві сторони не лише хочуть виключити подальше використання хімічної зброї режимом Асада, але й знайти шляхи до стійкого миру в Сирії, а також відновити авторитет і користь ООН у таких ситуаціях.
Зрозуміло, що оптимізм у даному питанні має бути поміркованим. У майбутньому багато що може піти не так. Обложений Асад, як і опозиція, що все більше зневірюється, можуть зруйнувати угоду. Глевке зближення між Росією та США може порушитися, особливо якщо США знову почнуть наполягати — порушуючи їхнє нещодавнє плідне мовчання — на тому, що за столом переговорів немає місця для Асада.
Проте, коли великі держави співпрацюють у боротьбі за праведну справу, світ стає безпечнішим і розумнішим місцем. Саме там і США, і Росія — а в цьому питанні і Китай — хочуть бути. Якщо обережність і гнучкість Обами були ключем до того, щоб опинитися тут, то віддаймо йому належне.
Проект Синдикат для «Дня»
Гарет ЕВАНС — колишній міністр закордонних справ Австралії (1988—1996) і почесний президент Міжнародної кризової групи (2000—2009). Зараз — ректор Австралійського національного університету.
