На засіданні Національного народного конгресу, що відбулося нещодавно, китайські депутати проголосували за включення до конституції положень про захист прав людини та приватної власності. Однак інші великі зміни, що відбуваються у стратегії розвитку Китаю, привертають набагато менше уваги. Нинішнє керівництво КНР через рік після свого приходу до влади покритикувало «однобічний підхід до забезпечення росту ВВП країни», що застосовувався протягом останнього десятиліття, і представило новий підхід до модернізації, охарактеризований як «збалансований, орієнтований на людину й екологічно прийнятний». Зміну пріоритетів — і тенденцію ігнорувати цей факт за межами Китаю — зрозуміти нескладно.
Світ зачарований економічним дивом Китаю, але набагато меншою мірою його цікавлять витрати, пов’язані з 8-9% річними темпами росту впродовж останніх 25 років. Наприклад, споживання енергії на одиницю обсягу промислового виробництва Китаю майже втричі перевищує середній світовий показник. У багатьох місцях шкода, завдана навколишньому середовищу, є практично невідновною.
Більш того, нещодавній китайський бестселер — Огляд становища китайських селян — викриває величезні людські витрати, спричинені рухом шляхом модернізації. Ця книга привернула увагу як політичної еліти, так і широкої громадськості, наведеними в ній жахливими історіями про страждання, перенесені 900 мільйонами селян, і сміливою критикою сільськогосподарської політики уряду.
Поза величними хмарочосами Пекіна, Шанхая та інших міських центрів матеріальний прогрес останніх двох десятиліть практично не позначився на більшій частині населення Китаю, що проживає в сільській місцевості. Навпаки, початкові економічні вигоди, отримані селянами в результаті сільськогосподарських реформ кінця 1970 років — початку 1980 років, залишилися в минулому, а реальні доходи фермерів скоротилися за останні кілька років у міру зростання вартості виробництва й падіння цін на сільськогосподарську продукцію. У більшості районів Китаю фермерство більше не може забезпечити гідний рівень життя.
Але найбільшу тривогу викликає зростаючий податковий тягар на сільське населення країни. У той час як у період з 1994 по 1997 рік середній рівень доходів від сільськогосподарської діяльності збільшився на 90%, розмір податкового тягаря для сільського населення підвищився на 800%. Понад 300 податків і зборів було запроваджено введені стосовно селян урядовими органами всіх рівнів. Наприклад, у деяких сільських громадах реєстрація шлюбу потребує сплати 14 видів податків.
Річний доход фермера на сьогодні вшестеро менший за доход міського жителя, однак йому доводиться сплачувати втричі більше у вигляді податків. І це на додачу до багатьох інших видів грошових поборів, стягуваних на місцевому рівні. 25 років реформ не змінили Китай, який є «однією державою з двома системами», де міські центри відділені від сільськогосподарських районів, і розвиток перших відбувається за рахунок останніх.
Якщо використовувати так називаний «коефіцієнт Джині» для визначення різниці в доходах, де «0» є показником абсолютної рівності в розподілі доходів, а «1» — абсолютної нерівності, показник Китаю на 2002 рік становитиме 0,454. Це визнаний в усьому світі рівень «абсолютної нерівності». В Індії — країні з величезною різницею в доходах між багатими та бідними — «коефіцієнт Джині» становив 0,30 — 0,32 протягом останніх п’ятдесятьох років. Таким чином, Китай сьогодні є набагато несправедливішим суспільством, ніж Індія.
За висновками нещодавнього дослідження, проведеного Китайською академією суспільних наук, різниця між доходами міського й сільського населення в Китаї є однією з найбільших у світі — можливо, лише дещо меншою, ніж у Зімбабве. Іронія полягає в тому, що Китай часто наводять як приклад успішного розвитку, в той час як Зімбабве зазвичай вважають «державою, що не відбулася».
Такий несправедливий розподіл національного доходу, що базується на економічній експлуатації, соціальній несправедливості та політичній винятковості, викликає тихий, але затятий опір китайських селян. Вони протестують, подають прохання і беруть участь у локальних бунтах, коли всі інші можливості бувають вичерпані. Але істотних змін не відбувається. У результаті «селянське питання» сьогодні є загрозою соціальній стабільності та потенційно вибухонебезпечним, як у ті часи, коли Мао організував революцію навколо невдоволення селян сільськогосподарською політикою націоналістичного уряду Чан Кайши.
У відповідь прем’єр Китаю Вень Цзябао оголосив під час Національного народного конгресу про необхідність проведення цілої низки заходів, починаючи від поступового скорочення сільськогосподарських податків протягом наступних п’яти років і закінчуючи заходами, спрямованими на підвищення доходів фермерів. Але в той час як офіційна увага до важкого становища сільського населення є музикою для ушей бідняків, досвід свідчить, що такі обіцянки часто не виконуються. Попередник Веня, Чжу Ронцзі, також говорив, що «найбільшим головним болем» для нього було зниження податкового тягаря для сільських районів і збільшення доходів селян. Однак ситуація тільки погіршилася.
Уряд Китаю мусить визнати, що величезна нерівність доходів і бідність сільського населення більше не є винятково економічною проблемою, а є загрозою соціальному спокою та політичній стабільності. Комплексна реформа є єдиним виходом із ситуації. Доки уряд Китаю не стане на шлях більшої політичної відкритості, дозволивши бідним і позбавленим привілеїв верствам населення відкрито говорити про свої проблеми, бути представленими в уряді й контролювати реалізацію державної політики, Китай залишатиметься під загрозою уявного й небезпечного процвітання.
Веньжань ЦЗЯН — професор політології Університету Альберта в Канаді
