Парадокс сучасного політичного життя в тому, що багато лівих урядів все частіше успішно застосовують на практиці методи та інструменти, характерні для правих. І в той же час праві активно грають на традиційних «лівих» полях. Про причини стирання відмінностей розмірковує Нобелівський лауреат у сфері економіки.
«Тільки де Голль міг звільнити Алжир; тільки Ніксон міг домовитися з Китаєм». За цими лозунгами переховується один принцип, що заслуговує на увагу: особистий інтерес часто спонукає політичні партії радикально відхилятися — і навіть відмовлятися — від їхніх традиційних ідеологій. Це «знання» корисне при вивченні дій Європейських урядів (особливо) і тепер уже багатьох урядів в усьому світі, що відносять себе до табору соціалістів і належать до лівого крила.
Наприкінці п’ятдесятих Франція була на межі громадянської війни через питання про статус Алжиру. Шарль де Голль, усунений від влади 1946 р., був покликаний назад у Єлісейський палац (резиденція президента Франції. — Ред. ) для того, щоб вивести Францію з цього глухого кута. Патріотизм де Голля відіграв вирішальну роль — генерал, здавалося, був єдиним, хто був у змозі дійсно звільнити Алжир.
Встановлення дружніх зв’язків наприкінці шістдесятих між Китаєм, що був тоді під керівництвом Мао, і США було можливе лише тому, що Китай був втягнутий у політичний і воєнний конфлікт з Радянським Союзом. Американські демократи знали про це не гірше за республіканців, але президент Джонсон сторонився контактів з Китаєм тому, що його партія була нібито лояльною до комунізму. Тільки такий відданий антикомуніст, як Ніксон, зумів отримати достатню підтримку у правого крила й отримати згоду на відвідання Китаю з метою встановлення співпраці між двома країнами проти їхнього спільного ворога в Кремлі.
Економіка не має імунітету до цієї тенденції. Рональд Рейган і Маргарет Тетчер досягли успіху в зниженні податку на прибуток, приватизації державних підприємств, впливі на ослаблення профспілок і приділенні меншої ролі самому уряду. Популярність і успіх їхніх програм спонукали ліберальні, робітничі та соціал-демократичні уряди в різних країнах розвивати політику вільної торгівлі всупереч своїм традиційним ідеологіям. У більшості випадків тільки такі партії мають достатньо політичної підтримки «зліва» — саме те, що їм необхідно для вдалого проведення насущних реформ на ринку праці та в інших сферах.
Ринкові перетворення, розпочаті лівими, вперше мали місце 1984 р. в уряді Нової Зеландії, який ухвалив закон, що дозволив трансформувати раніше ізольовану націю в державу з однією з найбільш ліберальних економік світу. Новозеландські лейбористи приватизували поштову мережу та багато інших державних підприємств, перебудували систему праці: високо централізована колективно-договірна система була замінена такою, за якої роботодавці дістали дискретне право приймати і звільняти, а також платити заробітну плату, визначену ринком.
Демократична партія США в минулому рішуче підтримувала великий штат уряду, але за президента Клінтона демократи, взявши на замітку факт популярності республіканців, стали виступати за ослаблення патерналізму та прилучилися до прихильників ідеї скорочення уряду. Саме Клінтон, а не Буш і не Рейган, проголосив кінець ери «великих» урядів, перебуваючи на чолі адміністрації, що радикально змінила традиційні позиції демократів щодо таких питань, як загальний добробут, збалансовані бюджети, скорочення державного боргу та заохочення бізнесу.
Наочний приклад подібного розвитку можна знайти, аналізуючи економічну політику Мексики у 80-х і 90-х роках. Інституційна революційна партія (ІРП), що перебувала при владі протягом семи десятиріч (аж до нещодавнього її програшу президентства Вінсенту Фоксу), твердо відстоювала позиції уряду в неподільному контролі над важкою промисловістю, а також в ексклюзивному праві на імпорт з метою захисту вітчизняних компаній і суворому управлінні ринками праці та фінансів. Однак, починаючи з президента Мігеля де ла Мадрида на початку 80-х, ІРП, у відповідь на критику низьких економічних показників з боку прихильників вільної економіки, розпродала велику кількість підприємств, що належать уряду, частково приватизувала систему соціального забезпечення й активно пропагувала угоду про вільну торгівлю зі своїм великим «ворогом» на півночі — США. Отже, президенту Фоксу необхідно лише сприяти розпочатим перетворенням, а не винаходити щось нове.
Сенат Аргентини нещодавно відреагував на високий рівень безробіття, затвердивши проект закону, який обмежує владу профспілок і надає більше свобод роботодавцям у регулюванні процесу зайнятості. Дана реформа є «справою рук» нового лівоцентристського уряду Фернандо де ла Руа, і це після невдалих спроб реформувати ринок праці попереднім консервативним урядом Карлоса Менема.
До прикладів теорій «де Голль/Алжир» і «Ніксон/Китай», що являють найбільший інтерес, можна, очевидно, віднести зміни, що відбулися останнім часом у політиці як Німеччині, так і Франції. Обидві країни ледве справлялися з безробіттям і відчували повільне зростання в 90-х через жорсткі правила в управлінні як ринком праці, так і іншими ринками. Судячи з результатів проведених реформ, консервативними урядами цих країн немає чим пишатися — хіба що багатослівною риторикою. Лівим Жоспену і Шрьодеру була надана влада «в обмін» на обіцянки приборкати безробіття та вплинути на зростання за допомогою більш тісного залучення уряду до контролю над економікою.
Кожен із цих режимів, дійсно, починав з надання додаткових функцій уряду (тут слід згадати закон про запровадження 35-годинного робочого тижня у Франції). Але обидва уряди — досить скоро й упевнено — поміняли курс. Герхард Шрьодер в Німеччині істотно скоротив корпоративні податки й обіцяє також розробити полегшену систему оподаткування щодо приватних пенсійних фондів. Французький прем’єр Ліонель Жоспен тим часом лібералізував ринок праці, популяризувавши часткову зайнятість, збільшив масштаб приватизації і розвинув фінансову систему з обмеженим контролем уряду, поставивши її таким чином на конкурентний рівень за світовими стандартами.
Якщо Ніксону вдалося домовитися з комуністичним Китаєм, а де Голль зумів розв’язати алжирську кризу, то для соціалістів шлях до вільного ринку та низьких податків не має бути пов’язаний з порівняно великими труднощами. У політиці, так само, як у житті, ідеологія зазвичай поступається особистому інтересу.
