Америка стикається з труднощами, намагаючись встановити хоч трохи дієвий уряд в Іраку, не кажучи вже про демократичний. У зв’язку з цим набуває актуальності думка, неприпустима для більшості членів американського уряду — чи можна відновити Ірак, але не як єдину державу, хоч як це неприємно звучить?
Відновлення держав після повалення диктаторських режимів — Східна Європа гарний тому приклад — супроводжується безліччю проблем, і в ситуації в Іраку має глибоке історичне коріння. Вважати винною в усьому недалекоглядність американців було б дуже просто, хоч слід визнати — їхніх помилок легіон.
Державу Ірак заснували британці в 20-х, коли ті окупували територію Оттоманської Імперії, котра припинила своє існування після закінчення Першої світової війни. Політика відповідала інтересам Британської Імперії та не залишала сподіванням населення шансів бути почутими. Британці об’єднали три колишніх провінції Оттоманської Імперії — Басру, Багдад і Мосул під керівництвом принца Хеджаса (нині Хеджас — частина Саудівської Аравії). Усі три провінції мали відмінності не тільки в культурному аспекті, але й у організації суспільства. У Мосулі мешкали курдські, туркменські та значні ассирійсько-християнські громади, у Багдаді — здебільшого суніти, у Басрі — шиїти. Насильницьке об’єднання таких різних груп в одну політичну структуру зумовило роки боротьби і репресій для новоствореної держави.
Колишня Оттоманська Імперія правила трьома провінціями — так само як й іншими — з позицій авторитарної влади. Складність створення нового уряду в Іраку полягає в ідеї недеспотичної репрезентативної форми правління суспільства, в якій представники кожної його частини зможуть виразити свої політичні прагнення. Це завдання, здається, є нездійсненним. Саме тому Ірак, навіть до Саддама, завжди жив під гнітом найрепресивніших режимів серед арабських країн.
Курдські прагнення автономії до Другої світової війни були затоплені кров’ю тисяч мирних громадян, і навіть відносно невелика громада ассирійських християн, яка не мала політичних амбіцій, була втягнута у кривавий розбрат у 30-х. За таких умов, коли меншина сунітів править країною і весь час зазнає тиску, пронацистський режим, який прийшов у 1940 роцi із приходом до влади Рашида Алі Ал-Хайлані, в Іраку не був випадковістю. Британська влада швидко розібралася з цим режимом, однак вже після того, як сотні євреїв було вбито в Багдадському жорстокому фархуді (погромі), влаштованому пронацистським урядом.
Режим Саддама навряд чи був найекстремальнішою демонстрацією того факту, що Іраком можна керувати тільки з позиції жорсткої влади та сили. Так, повалення Саддама не змінило факту: антиамериканські виступи — не тільки акт ненависті до загарбників, але й спроба сунітів утримати традиційно належну їм чільну роль, підриваючи спроби встановлення демократичного ладу. Курдські північні території не хочуть коритися арабському режиму з центром у Багдаді. На Заході погано розуміють, яка глибока безодня між сунітами і шиїтами. Уявіть собі Європу до 1648 року, час, коли протестанти й католики обсипали одне одного прокляттями, і ви все зрозумієте.
Отже, що можна зробити? Приклад Югославії підтверджує тезу про те, що багатонаціональні та багатоконфесійні країни переживають безліч конфліктів, і єдиний спосіб встановити демократичний режим — розділення політичне й територіальне. Сьогодні, безумовно, Хорватія та Сербія проходять через труднощі, але на даному етапі їхні шанси стати більш-менш демократичними суспільствами набагато вищі, ніж у період боротьби за лідерство на прокрустовому ложі колишньої Югославії.
Федерація також не є виходом, що доводять приклади Боснії та Кіпру. Мирні Чехія і Словаччина віддали перевагу оксамитовому розлученню перед невдалим шлюбом.
Настав час думати про неможливе: про курдську державу на півночі, про сунітську в центрі навколо Багдада, та про шиїтську на півдні навколо Басри. Повторювати мантри про територіальну цілісність — конвенціональний принцип міжнародних відносин — продуктивно, лише якщо це гарантує стабільність. Знову ж таки, Югославія та Радянський Союз — докази втрати стратегічного значення територіальної цілісності за конфліктної ситуації.
Це не універсальний рецепт — етнічно гомогенізовані держави. Але слід зазначити, що в деякі моменти історії, коли нації будують свої демократії, легше досягнути домовленості за найменш різнорідного суспільства. Це може й суперечить міжнародним принципам, але хто міг уявити, що СРСР розпадеться? Сьогодні необхідно враховувати творчі інноваційні методи для вирішення іракських проблем, інакше криза не матиме кінця.
Шломо АВІНЕРІ — професор політології Єврейського Університету, Єрусалим
