Скинення з посади президента Тунісу Зін аль-Абідіна бен Алі глибоко шокувало не лише арабський світ, а й Європу. Вашингтону саме час замислитися над пошуком заміни туніського режиму новим провідником своєї політики не лише в регіоні Магріба, а й в арабському світі.
На відміну від своїх ближніх і далеких сусідів Туніс тривалий час виглядав оплотом стабільності. Тут не було настільки характерних для багатьох арабських країн державних переворотів, армія завжди підкорялася цивільному керівництву. Країна не дуже багата, але все-таки мала порівняно непогані макроекономічні показники.
Справжньої демократії не було, але й жорсткості щодо своїх політичних опонентів режим не проявляв, демократичного декоруму дотримувався. Була багатьма плекана у нас стабільність. Здавалося, чого ще народові треба. Таж ні, вийшов на вулицю — й режим, що здавався міцним і непорушним, розвалився.
Що стосується самих подій у Тунісі, то не дуже схоже, що країну чекає перехід до демократії в класичному розумінні цього терміну. Так, демонстранти вимагали боротьби з корупцією й небезуспішно наполягали на своєрідній люстрації — усуненні від влади одіозних діячів колишнього режиму, котрі терміново перефарбувалися.
Головну роль у такому розвитку подій зіграла армія, точніше її керівництво в особі начальника штабу сухопутних військ генерала Рашида Аммара. І хоча він подав у відставку, відмовившись віддати наказ стріляти по демонстрантах, у нього знайшлося чимало послідовників у збройних силах. Саме він сказав президентові: «З тобою покінчено». Можливо, саме ці слова й спонукали Бен Алі до виїзду з країни, що відбувся під контролем армійських підрозділів.
Проте не слід вдаватися до іншої крайності й вдавати, що події в Тунісі, Алжирі, наростання напруженості в Єгипті й Лівії абсолютно не мають жодних паралелей зі становищем у Росії й Україні.
Принциповою помилкою правлячих режимів від Тунісу, Алжиру до Албанії, Росії, України й більшості країн на теренах СНД є віра в міраж вседозволеності за завісою стабільності. Починаючи з певного моменту, порушується як перша, так і друга умова. Причому друга набагато раніше й частіше.
Влада розбещує, абсолютна влада розбещує абсолютно. Це висловлювання англійського історика лорда Ектона стало тривіальним, але не втратило своєї актуальності. Як у Росії, так і в Україні порушується декларований у конституціях принцип непорушності й священності приватної власності. Ті, хто приходить у владу, в першу чергу намагаються правдою, а частіше неправдою перерозподілити власність за рахунок своїх конкурентів. Поки ти при владі, власність є. Як тільки влади позбувся або до неї не допустили, власності немає або вона весь час у небезпеці недружнього, тобто рейдерського, якщо не за формою, то за змістом, поглинання. Нічого не залишається крім як чинити опір. У цьому імітація демократії може стати у пригоді. Підозра, а частіше упевненість, у підтасовуванні виборів примушує відмовитися від парламентських механізмів пошуку компромісів і виходити на вулиці. Тут дуже може стати у пригоді загальне невдоволення, що виникло через порушення першої умови, якої влада не вважає за потрібне дотримуватися. Далі все залежить від міцності підтримки в силових структурах і наявності зовнішньої опори. У випадку з Тунісом це видно досить виразно. Як тільки в Парижі вирішили колишнього президента Тунісу не підтримувати, армійське командування відкинуло останні сумніви.
Влада в Росії послідовно згортає навіть щонайменші ознаки «імітаційної демократії». Упевнена в тому, що в неї вистачить ресурсів для виконання першої умови, вона рухається, причому дедалі швидше, до встановлення жорсткого авторитаризму, що повторює в чомусь Радянський Союз. Російський політолог Дмитро Фурман запровадив термін «імітаційна демократія» щодо режимів у Москві, Мінську або Центральній Азії. «Тобто це режими особистої влади, але вони мають усі зовнішні, фасадні атрибути демократичного устрою: є вибори, але вибори фальсифікуються, є парламент, але парламент підбирається за принципом лояльності режиму, є опозиція, але опозиція або кишенькова, або така, що перебуває в напівпідпільному стані, й так далі». Поки ресурсів вистачає, зовні проявляється стабільність. При цьому таке штучне благополуччя створює ілюзію якщо не вічного, то тривалого існування режиму. А він, у свою чергу, приспаний можливістю й ефективністю придушення будь-якої опозиції, навіть простої й не дуже небезпечної незгоди, діє дедалі нахабніше без будь-яких обмежувачів. Дозволяючи собі не звертати уваги на зовнішній світ.
Події на Манежній площі в Москві та інших російських містах показали, що на всіх ресурсів не вистачає або вони не доходять за призначенням. І невдоволення досягло певної небезпечної межі. При цьому взагалі виникнення такої хвилі агресивного невдоволення, незалежно від джерел походження, стало для влади вкрай неприємним сюрпризом. І поведінка органів, що проявили певну нерішучість на самому початку й не настільки істотно з якихось причин, свідчить, що туніський або киргизький сценарій, хоч яким парадоксальним це здається на перший погляд, є цілком можливим і в Першопрестольній.
Не менш важливим є те, що розгубленість влади виявилася не лише в дещо дивній поведінці міліції в Москві, а в нерозумінні того, що це не змова темних сил, а прояв системної кризи. Звідси жорсткий вирок Ходорковському й Лебедєву. Таке враження, що російська влада в першу чергу самій собі хотіла довести, що вона контролює ситуацію й здатна, на її думку, адекватно відповісти на виклики.
І в цьому сенсі туніські події мають досить прозорі паралелі з ситуацією в Росії. Влада в північноафриканській державі також була впевнена в тому, що їй ніщо не загрожує. Кишенькова опозиція не служить зменшенню невдоволення, а, навпаки, його лише підсилює. Але найнебезпечніше в тому, що відбувається розкол еліти. Значна її частина, що весь час збільшується, не бачить для себе можливості легально інтегруватися у владу. Більше того, від влади виходить небезпека її існування. Відчуття незахищеності породжує агресивність, пошук шляхів і засобів змінити таке становище. Це дуже небезпечно, бо ці люди мають необхідні організаторські здібності й мають ресурси в широкому сенсі, аби ситуацію змінить за будь-якої слушної нагоди. А вона може з’явитися, коли її зовсім не чекаєш. Зокрема й через несприятливі зовнішні умови, які влада не в змозі передбачити або змінити.
Найбільшою небезпекою для можновладців є не стільки масові заворушення на вулицях й площах, скільки відхід від них інтелектуальної еліти. У Кремлі й довкола нього демонстративно ігнорували заклики інтелектуалів і мистецької інтелігенції припинити справу ЮКОСу. Була навіть демонстративна зневага до їхньої думки. Марно сподіваються, що всі вони далекі від народу. Історія свідчить, що це чинник вельми тимчасовий. А коли дуже буде потрібна підтримка, виявиться, що шукати її ніде. Відвернуться всі. І тоді знайдеться той, хто повторить у найвищому кабінеті слова туніського генерала.
Якщо хтось в українській владі сподівається, що Туніс далеко й жодних паралелей із далекою країною немає, то він дуже помиляється. Передусім тому, що дотримуватися згаданих вище умов вельми складно. По-перше, немає необхідних ресурсів. До того ж, ті, що є, використовуються вкрай безглуздо. Ілюзія, що на їхній вік вистачить, а потім хоч трава не рости, спотворює уявлення про країну й світ. Повернення в світ реальності для туніського президента виявилося дуже болісним. Невже його приклад нікому в Києві не наука?..
