Риторика засудження Ізраїлю в зв’язку з перехопленням так званої «Флотилії свободи» поступово сходить нанівець. Усе більше виявляється фактів, що це була звичайнісінька провокація. У вівторок 29 травня на мітингу в недавно відреставрованому порту Гази лідер ХАМАСу Ісмаїл Ханія повідомив, що блокада сектора скоро впаде. До порту прийдуть кораблі, які належать пропалестинським громадським організаціям, із гуманітарною допомогою на борту — товарами першої потреби, будівельними матеріалами та двома великими електрогенераторами. «Прибуття флотилії до нашого порту стане перемогою для палестинців, — говорив Ханія.— І навіть якщо її перехоплять дорогою ізраїльські пірати, переможцями все одно вийдемо ми». У понеділок 31 травня й стався епізод із перехопленням. Про те, що це буде, знали обидві сторони. ХАМАС готувалася до інформаційного торжества, Ізраїль до практично загального засудження. Залишалося визначити ціну, яку буде за все це дійство заплачено.
У багаточисельних публікаціях про надмірні дії ізраїльських вояків спецпризначення, співчуття до блокованих палестинців і тому подібному дуже скоро з’ясувалося, що власне блокади як такої й немає. Добра мені блокада, якщо до сектора дозволено ввозити продовольство, 2009 р. туди було передано 800 тис. тонн предметів постачання, а також понад 105 млн. л бензину, 5 тис. тонн медичного устаткування. Протягом 2009 р. 10 тис. 544 мешканцям сектора Газа в супроводі членів їхніх родин було дозволено вхід до Ізраїлю для отримання медичної допомоги. Окрім того, 382 людини було евакуйовано до Ізраїлю для термінових медичних операцій. Звідти до сектора надходить 60% споживаної ним електрики. Саме Ізраїль підтримує там торгівлю, банківську систему та фінансовий ринок у цілому. Торік 1,1 млрд. шекелів було витрачено на виплату зарплатні працівникам палестинських органів влади, вчителям і лікарям. У лютому 2010 р. було підписано договір, за яким мешканці сектора Газа, які працювали в Ізраїлі, зможуть отримувати заслужену пенсію. І це за офіційними даними ізраїльської влади, які, втім, не заперечуються й палестинцями. А тепер порівняйте це зі справжньою блокадою, наприклад, Ленінграда під час війни. Ніхто не заважав так званим добродійним організаціям доставити вантаж до ізраїльського порту й потім направити його до сектора. Адже цей конвеєр діяв і продовжує діяти. Цілком логічний висновок, що не заради гуманітарної допомоги все це задумувалося, а для пропагандистського галасу та засудження Ізраїлю. Цього на першому етапі домоглися, а далі що?
За всім цим пропагандистським галасом у певній тіні залишилася роль Туреччини. Не лише в цій історії, а істотна зміна її політики на Близькому Сході й у Азово-Чорноморському регіоні.
Анкара була досить довгий час єдиною мусульманською столицею, в якій із 1949 р. була амбасада Ізраїлю. Відносини двох країн цілком могли характеризуватися як стратегічне партнерство. Дійшло навіть до тісної співпраці спецслужб та активної взаємодії в боротьбі з міжнародним тероризмом. Туреччина була важливим посередником у переговорах між Ізраїлем та Сирією. Становище змінилося після приходу до влади світського ісламізму. Відносини двох країн почали швидко погіршуватися, а взаємодія — згортатися. Не випадково, що головним організатором «Флотилії свободи» виявився Фонд гуманітарної допомоги (IHH). Саме йому належало найбільше судно флотилії Mavi Marmara, на якому й розігралася трагедія. Ізраїль звинувачує фонд у тісних зв’язках із ХАМАСом і «Аль-Каїдою». У секторі Газа в IHH є власне представництво, яке веде відновні роботи після операції «Литий свинець». Цікаво, що 13 років тому турецькі правоохоронні органи провели обшук у штабі-квартирі IHH у Стамбулі та виявили там вогнепальну зброю, вибухівку й інструкції з виготовлення бомб. Але тепер ця сторона діяльності організації турецьку владу цікавить мало.
Про те, що готується провокація, було відомо доволі давно. Ізраїльський амбасадор у США Майкл Орен сказав, що влада його країни зверталася до Туреччини з проханням умовити екіпажі суден пришвартуватися в порту Ашдод, але безуспішно. Таке враження, що Анкара направляла флотилію, аби мати можливість порвати з Ізраїлем. І тим самим заявити про себе як про нового крупного гравця в партії за назвою «Близькосхідне врегулювання».
У основі такого повороту лежить зміна американської політики в цьому регіоні. Афганістан і Ірак — тепер основний головний біль Вашингтона й на Близький Схід сил просто немає. Із 2000 р. США скорочують економічну допомогу Ізраїлю. За сім років вона зменшувалася з 1 млрд.дол. на рік до 120 млн.дол. США дають Ізраїлю грошей лише на закупівлю озброєнь — близько 2,5 млрд.дол. щороку. У результаті Вашингтон більше не може чинити на Тель-Авів економічного тиску, а на арабські країни — тим більше. Вакуум, який утворився, намагається заповнити Туреччина. Заради цього Анкара пішла на покращення відносин із своїм регіональним суперником Іраном і неспокійним сусідом Сирією. Остання проблема була настільки серйозною, що кілька років тому говорили про можливе військове зіткнення з Дамаском. Проте, арабський світ не готовий прийняти турецьке лідерство. Не дивлячись на гучні слова, Ліга арабських держав не змогла ухвалити резолюцію про припинення переговорів із Ізраїлем. Як завжди, слова одні, а справи — абсолютно інші.
Зрозуміло, що в турецькій столиці серйозно знервовані небажанням ЄС приймати її до своїх членів. Європейський вектор її політики змінюється з Заходу на Схід. Але тут є свої проблеми.
Коли пройшов перший етап антиізраїльської риторики в турецькій пресі все частіше стали лунати критичні голоси. На думку політичного оглядача впливової газети Hurriyet Оздеміра Індже, гуманітарну акцію не було проведено на користь турецької держави. Він вважає, що заяви й заклики прем’єр-міністра Туреччини Реджепа Ердогана не відображають дійсності, далекі від реальної політики та суперечать національним інтересам Туреччини. Інший оглядач Ертугрул Озкек високо оцінює позицію заступника прем’єр-міністра Бюлента Аринча, промовця проти участі Туреччини в «смертельних перегонах» із Ізраїлем. Озкек закликає турецьке керівництво не забувати про загальнонаціональні інтереси. «Душею можна бути з Газою, але розум повинен залишатися з Туреччиною», — вважає він. У якийсь момент у Анкарі зрозуміли, що фактично грають на користь Ірану й це значно протверезило певні гарячі голови в турецькій столиці. Іран і Сирія не союзники й партнери, а, скоріше, тимчасові попутники. І навряд чи Тегеран і Дамаск сильно зрадіють перспективі турецького лідерства. Дуже сильні між ними суперечності, на короткий період часу приглушені антиізраїльською риторикою.
Активність Анкари безпосередньо зачіпає й Україну. Зокрема, в питанні енергоресурсів. Траса газопроводу South Stream проходить у турецькій економічній зоні Чорного моря. Зближення Туреччини та Росії об’єктивно спрямоване проти інших чорноморських країн. При цьому Москва займає дещо дивну позицію. Із одного боку, зміцнюється економічна співпраця двох країн, яка має й політичну складову. З іншого — нас запевняють, що Чорноморський флот Росії, дислокований в Україні, забезпечує стабільність і безпеку в районі Чорного моря. Незрозуміло лише хто цій безпеці загрожує. Для Москви всі біди походять із Тбілісі. Але нам що від цього. З Грузією у нас нормальні відносини й говорити про загрозу з її боку навіть смішно. З Бухарестом є проблеми, але їх цілком можна вирішити, з Софією теж нічого такого немає. І тут певні російські політики глибокодумно говорять про певну турецьку загрозу Україні. Росії Туреччина не загрожує, а Україні настільки, що на нашій території необхідний чужий флот. Так Москва чий друг?
Друга проблема — Південний Кавказ. Це зона наших значних інтересів. Не лише з міркувань постачань енергоресурсів. А у нас, судячи за словами міністра енергетики Юрія Бойка, є серйозні плани щодо зрідженого газу з Азербайджану. Цей регіон є значним ринком для нашої продукції. Від економічних інтересів короткий шлях до політичних. І тут ми стикаємося не лише з Росією, але і з Туреччиною.
Потрібно ясно розуміти, що турецькі претензії на лідерство входять у пряму суперечність із нашим становищем у Азово-Чорноморському регіоні. І це потребує значних зусиль нашої дипломатії в пошуку компромісу з вельми амбітним сусідом, який набирає силу.
