Охорона прем’єр-міністра Туреччини Реджепа Ердогана побилася з охоронцями ООН. У звичайних умовах пересічний епізод. Хтось когось не впізнав, прем’єр спізнювався і вирішив пройти коротшою дорогою, а це не за правилами й таке інше. Здавалося б, прикрий інцидент, не більше. Але в сучасних умовах він набув особливої значущості, в чомусь знакової. Тим паче, що таке трапляється не вперше. У вересні 2009 року охорона Ердогана мірялася силами з охороною президента Обами. Тоді епізод зам’яли, але, як виявилося, все це не випадковість, а прояв закономірності. Щось подібне сталося і під час нещодавнього візиту турецького прем’єра до дружнього Єгипту.
Туреччина демонструє все зростаючу войовничість. Її стосунки з Ізраїлем можна характеризувати в термінах холодної війни. У бік Кіпру лунають недвозначні погрози через глибоководне буріння, розпочате американською компанією Noble Energy у пошуках родовищ газу в економічній зоні грецької частини острова. Анкара категорично проти того, аби Кіпр посів місце головуючого в ЄС. Інакше Туреччина заморозить свої стосунки з провідною європейською організацією. Рух до Європи більше турецьке керівництво не цікавить. Маємо крутий розворот політики, абсолютно інші цілі й методи їх досягнення.
У мусульманському світі справа йде до виникнення двох блоків, що протистоять один одному: сунітського і шиїтського. Саудівська Аравія, Катар і певною мірою інші емірати Перської затоки украй стурбовані агресивним експансіонізмом Ірану. Протистояти йому вони намагаються мобілізацією під свої прапори інших сунітських держав, в першу чергу тих, хто володіє реальною економічною і військовою потужністю. З цієї точки зору Туреччина сповна їм підходить. Іншим важливим елементом утворюваного союзу є Пакистан. Попри внутрішню нестійкість і складні стосунки з Індією в руках влади в Ісламабаді є атомна зброя, що апріорі на даному етапі забезпечує такому блоку значну перевагу.
На протилежному боці Іран і Сирія, що доки залишається в його орбіті. Інших союзників у теократів Тегерана немає, якщо не брати до уваги шиїтську Хезболлу в Лівані. Проте саме за Сирію зараз розгортається сильна боротьба, результатом якої є численні людські жертви, артилерійський і танковий обстріл бунтівних міст країни.
Туреччина прагне в утворюваному сунітському блоці грати першу скрипку. У правлячому країною тріумвіраті — прем’єра Реджепа Ердогана, президента Абдулли Гюля і міністра закордонних справ Ахмета Давутоглу — сформована головна мета — відродження Оттоманської Порти. Звичайно, не в сенсі захоплення чужих територій, підпорядкування народів від Магрибу до Євфрату. Йдеться про вихід на лідируючі позиції в мусульманському світі. На думку тріумвірату, тоді і розмова з Європою буде зовсім іншою. Ідеологом виступає Давутоглу, основним виконавцем, вірніше реалізатором, Ердоган. У цьому правлячому трикутнику Ердогану і Давутоглу відводиться роль більш жорстка, а Гюлю в деякому розумінні м’якша. Виступаючи в Німеччині під час свого візиту, президент закликав турків, які живуть у цій країні, вивчати німецьку мову, віддавати дітей у німецькі дитячі садки і школи. А до нього Ердоган там же говорив про те, що категорично не можна відмовлятися від своєї мови, не вчити дітей німецької, бо це — зрада своїй ідентичності. Але не слід думати, що в тріумвіраті є суттєві протиріччя, просто це такий розподіл ролей.
Треба віддати належне останньому, йому блискуче вдалося розіграти штучно створений конфлікт довкола так званої «Флотилії свободи». Союз із Ізраїлем, створений політичними супротивниками Ердогана, йому категорично не потрібен. Більш того, заважає і є небезпечним. Як із зовнішньополітичних, так і внутрішньополітичних міркувань. Турецька армійська верхівка, яка була захисницею світського курсу за заповітами засновника турецької республіки Кемаля Ататюрка, бачила у тісних зв’язках із Тель-Авівом своєрідну гарантію саме такого розвитку країни, не кажучи вже про суто матеріальні можливості отримання сучасних видів озброєння. Причому отримати їх при вельми настороженому ставленні США можна було лише в Ізраїлі. Але армійське керівництво було політичним конкурентом Ердогана і не випадкове загострення відносин між двома державами збіглося з переслідуванням генералів, яких сотнями заарештовували і відправляли до в’язниці. Ердоган не стомлюється повторювати, що в країні існували воєнні змови, і, мабуть, він недалекий від істини. Складно уявити, що турецькі генерали і полковники покірно підуть на політичне і фізичне заклання.
Можливо, турецьке керівництво передбачало «арабську весну», воно швидко скористалося вакуумом, який утворився в арабському світі у зв’язку зі втратою Єгиптом своїх лідируючих позицій. Візити Ердогана в арабські країни перетворилися на його політичний тріумф. І це при тому, що між арабами і турками ще з часів імперії були досить напружені стосунки. Ці протиріччя не усунуті до цього часу. Проте при всьому настороженому ставленні до Анкари у столицях арабських держав явно схиляються у бік Туреччини. Для багатьох панівних еліт в арабських країнах турецька модель розвитку і формування державних структур виглядає настільки привабливою, що береться за зразок. Річ не лише в тому, що для арабської вулиці Туреччина світоч і опора у протистоянні з Ізраїлем, а з думкою вулиці влада вимушена рахуватися, особливо після відомих подій. У турецькій моделі багато хто бачить можливість збереження влади і протистояння радикальному ісламізму. Хоча межа між ним і так званим помірним все тонша, а кордони усе більше розмиваються.
При всій гостроті турецько-ізраїльських стосунків до прямого воєнного зіткнення справа навряд чи дійде. Хоча окремі такі епізоди вельми вірогідні. По-перше, Ізраїль противник непростий і здатний не лише дати відсіч, але й завдати значних збитків. До того ж країни розділені географічно, що істотно обмежує войовничість турецького керівництва. Зі свого боку, Ізраїль проявляє просто неймовірну стриманість, що також обмежує можливе застосування сили з турецького боку. Виглядати агресором Анкара не хоче.
По-друге. Членство Туреччини в НАТО в цьому випадку є вагомим стримуючим чинником. Навряд чи хтось в Альянсі підтримуватиме Туреччину в такому протистоянні. Насамперед Греція, яка квапиться замістити Анкару в співпраці з Ізраїлем і отримати з такого становища максимальну користь для себе. До того ж агресивності щодо Кіпру Європа не підтримуватиме ні за яких умов і вимоги Туреччини щодо відміни головування Нікосії в ЄС ніхто виконувати не буде.
По-третє. При всьому інформаційному розмаху турецько-ізраїльського протистояння не Тель-Авів головна мета Туреччини, а Іран. Саме проти шиїтського сусіда спрямовані основні зусилля Анкари і саме на цій основі складається сунітський блок. Підтвердженням цього є повідомлення про підготовку укладення військового союзу Туреччини і Єгипту. Планований візит Ердогана в сектор Газа має не стільки антиізраїльський характер, скільки антиіранський. Там турецький прем’єр повинен визначити можливість виведення ХАМАС з іранської орбіти і переорієнтації цієї організації на інших патронів. Природно, в першу чергу Туреччини за фінансової допомоги Саудівської Аравії і Катару.
Полем протистояння з Іраном стала Сирія. Вибити цього союзника і молодшого партнера з-під впливу Тегерана — головна мета зараз. Якщо її буде досягнуто, Іран опиниться у щільній міжнародній ізоляції і його претензії на лідерство у мусульманському світі будуть істотно девальвовані. І слова не розходяться з ділом. Як заявив Ердоган, власті Туреччини в межах встановленого ембарго на постачання зброї до Сирії затримали вантажне судно під сирійським прапором. «Якщо зброя перевозиться на повітряних суднах або сушею, то ми затримуватимемо і конфісковуватимемо її, як і раніше», — заявив прем’єр. Раніше цього року турецькі митники вже неодноразово перехоплювали постачання зброї до Сирії з Ірану. У березні на борту літака, що прямував до Сирії, власті Туреччини виявили і вилучили партію автоматів, портативних ракетних установок і мінометів. Інше постачання іранської зброї сирійським військовим було перехоплене в серпні. Концентрація турецьких військ, що відбувається на сирійському кордоні, є елементом тиску не лише на Дамаск, але й на Тегеран. У відповідь з іранської столиці погрозили обстрілом баз НАТО в Туреччині. Хоча в Ірану дещо в запасі про чорний день є, зокрема можливість дестабілізувати обстановку в Лівані і тим самим розтягнути фронт своїх супротивників, проте його можливості протистояти сунітському блоку виглядають не дуже переважними. Якщо складеться вісь Анкара — Ер-Ріяд — Ісламабад, то дипломатична і воєнна поразка Тегерана, в разі гарячої фази конфлікту, лише питання часу.
Маємо всі ознаки виникнення нового центру сили на Ближньому і Середньому Сході. І це не випадковий кон’юнктурний чинник, викликаний збігом інтересів на найближчу перспективу. У мусульманському світі, який переживає період бродіння, викристалізовуються нові лідери як країни, так і персоналії. Це на два-три покоління. І на це має зважати весь світ. Тим більше Україна, оскільки все це відбувається у безпосередній близькості від нас. І виробляти свою довгострокову політику у цьому неспокійному світі потрібно вже зараз, аби чергова «арабська» або «мусульманська весна» не заскочила зненацька.
КОМЕНТАРІ
«День» звернувся до виконавчого директора Центру близькосхідних досліджень Ігоря СЕМИВОЛОСА із проханням прокоментувати, чи може загрожувати турецький неоосманізм Україні: — Це нічим не загрожує Україні. Якщо це якийсь журналістський термін, то його ще можна застосувати. Адже неоосманізм у будь-якому разі несе в собі якусь приховану загрозу, тому що це — відродження імперії, це і якісь терористичні та радикальні дії. Мова не йде про повернення до імперії. Якщо, наприклад, російський імперіалізм має на меті повернення до імперії, хоча б суто територіальне, то в Туреччині таких груп, які би цього прагнули, практично немає. Максимум, що ми можемо побачити (до того ж, я не певен, що вони зараз існують), — це тих, хто виступає за тіснішу співпрацю тюркського світу. Можу сказати зі стовідсотковою впевненістю, що в Туреччини немає жодних намірів щодо відновлення Османської імперії. Адже вже розроблено детальний проект, який передбачає, що Туреччина для того, щоб забезпечити собі позицію в переговорах з Європейським Союзом, має не просто бути Туреччиною як країною із 70-мільйонним населенням та мати економічні успіхи й демократичні зміни, а і країною, від якої значно залежить безпека і стабільність на Близькому Сході.
